Сказання з Небезпечного Королівства

— Базіка, — зітхнув Щепа. — Так, бідолашний чоловічок, він ніколи не міг нічого закінчити. Еге ж, коли він пішов, його полотна було використано «з більшим зиском». Але я не дуже певний щодо того зиску, пане Звичко. Пригадуєте одне величезне полотно — те, що його зужили для ремонту пошкодженого після буревіїв і повеней сусіднього дому? Я знайшов одірваний від нього клаптик у полі. Клаптик було пошкоджено, та на ньому чітко проступали вершина гори й пагін із листям. Я не можу викинути його з голови.

— З чого? — перепитав Звичка.

— Про кого це ви обоє балакаєте? — поцікавився пан Абищо, втрутившись, аби врятувати ситуацію, бо Щепа аж залився рум'янцем.

— Те ймення не варте того, щоби його повторювали, — сказав Звичка. — Я взагалі не розумію, навіщо ми про нього говоримо. Він не жив у містечку.

— Ні, — мовив Щепа, — та ви однаково накинули оком на його будинок. Тому ходили туди, і телефонували, і насміхалися з нього, п'ючи його ж таки чай. Що ж, тепер його дім — а заразом і той, що в містечку, — належить вам, то навіщо відбирати ще й ім'я? Коли хочете знати, Абищо, ми говорили про Дрібничку.

— Ох, бідолашний маленький пан Дрібничка! — сказав Абищо. — Я й не здогадувався, що він малював.

Тоді, ймовірно востаннє, Дрібниччине ймення було згадано у бесіді. Проте Щепа зберіг дивний клаптик, про який казав. Фарба на ньому майже цілком розкришилася, та один прекрасний листок уцілів. Щепа обрамив його, а згодом передав Містечковому Музею, і ще довго-довго «Листок пана Дрібнички» висів там у закутку, так що його пощастило побачити хіба кільком парам очей. Але одного дня Музей згорів, і про Дрібничку та його листок назавжди забули в його колишній країні.