Сказання з Небезпечного Королівства
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-966-8657-41-2
- Переводчик: Катерина Оніщук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сказання з Небезпечного Королівства». Краткое содержание книги:
— Можливо, — відказав Перший Голос, — але більшість із них насправді не витримає перевірки.
— Ну, — сказав Другий Голос, — ось що ми маємо. Він народився художником. Не видатним, звісно; та все- таки «Листок», що його намалював Дрібничка, не позбавлений шарму. Чоловічок неабияк намучився з тим листям — просто щоби добре його зобразити. Проте він ніколи не думав, ніби це робить його значущим. У Характеристиці немає запису про те, що він удавав — бодай би й перед самим собою, — наче малювання може виправдати те, що він знехтував приписи закону.
— Отже, йому не варто було нехтувати стільки приписів, — заперечив Перший Голос.
— Але все-таки він реагував на чимало Візитів.
— На невеликий відсоток, і то головно найлегшого ґатунку, та ще й називав їх Перешкодами. Характеристика аж рясніє цим словом, а також багатьма скаргами та нерозважними лайками.
— То правда. Та Візити, звичайно, й видавалися перешкодами йому — бідолашному маленькому чоловічкові. І зважте ось на що: Дрібничка не очікував жодного Прибутку, як називають це багато представників його типу. Є ще і справа Парохія — того, хто прибув пізніше. Він був Дрібниччиним сусідом, ніколи пальцем об палець не вдарив задля нього і далебі нечасто висловлював подяку. Проте в Характеристиці немає запису про те, що Дрібничка очікував од нього вдячності; Дрібничка, здається, навіть не замислювався над цим.
— Так, це один із тих пунктів, — сказав Перший Голос, — але вельми незначний. Думаю, ви з'ясуєте, що Дрібничка частенько просто забував про подяку. Зроблене для Парохія він одразу викидав із голови як докуку, якої вдалося спекатись.
— Але ще є оце останнє свідчення, — мовив Другий Голос, — те, де йдеться про Дрібничку на велосипеді в мокру погоду. Я звертаю вашу увагу на це свідчення. Вочевидь, то була справжня жертовність: Дрібничка передчував, що марнує останній шанс домалювати картину, а також припускав, що Парохій хвилюється марно.
— Думаю, ви перебільшуєте, — сказав Перший Голос. — Однак останнє слово за вами. Адже то, звісно, ваше завдання — щонайкраще тлумачити факти. Іноді вони це терплять. Що ж ви пропонуєте?
— Гадаю, в цій справі йдеться про дещицю лагідного ставлення, — відповів Другий Голос.
Дрібничці здалося, що він ніколи не чув нічого великодушнішого за цей Голос. Завдяки йому «лагідне ставлення» прозвучало так, ніби мовилося про скриню з дорогими дарунками чи запрошення на Королівський бенкет. А тоді раптом Дрібничці стало соромно. Те, що він почув, повністю заволоділо ним і змусило почервоніти в темряві: він став предметом справи про Лагідне Ставлення. Це нагадувало прилюдну похвалу, коли й ти, й усі слухачі знають, що похвала не заслужена. Дрібничка заховав рум'янець під грубою ковдрою.
Запала тиша. Потому Перший Голос зовсім ізблизька звернувся до Дрібнички:
— Ви слухали.
— Так, — відповів той.
— Отож, що ви можете сказати?
— Чи не могли би ви розповісти мені про Парохія? — запитав Дрібничка. — Мені було би приємно знову зустрітися з ним. Сподіваюся, він не вельми хворий. Ви можете вилікувати його ногу? Вона, ну дуже вже йому дошкуляла. І, будь ласка, не турбуйтеся про нього та про мене. Парохій був хорошим сусідою, завдяки йому я мав добірну картоплю, і то дешеву, що заощадило мені чимало часу.
— Справді? — мовив Перший Голос. — Мене це тішить.
І знову запала тиша. Дрібничка чув, як віддаляються Голоси.
— Що ж, я згоден, — Перший Голос долинув до Дрібнички здалека. — Нехай переходить на наступний рівень. Коли хочете — завтра.
Дрібничка прокинувся й побачив, що завіси розсунуто, а його келію заливає сонячне світло. Він підвівся і виявив, що замість лікарняної уніформи на нього чекає зручний одяг. Після сніданку лікар оглянув садна на його руках, змастив їх цілющою маззю, й вони миттю загоїлися. Він дав Дрібничці добру пораду та пляшечку бадьорливого засобу (якби це раптом йому знадобилося). Трохи згодом чоловічка пригостили печивом і келихом вина, а потому видали квиток.
— Тепер ви можете поїхати на залізничну станцію, — мовив лікар. — Носій подбає про вас. Прощавайте.
Дрібничка вислизнув крізь парадні двері й трохи примружився. Сонце світило дуже яскраво. Він сподівався побачити велике місто, яке би відповідало розмірам станції, проте помилився. Чоловічок стояв на вершині пагорба, зеленого, голого, овіяного різким життєдайним вітром. Довкруж не було ні душі. Далеко внизу під пагорбом виблискував дах станції.