Брати Кошмарик, Магістр і я

Я попрощався з швейцарами й вийшов на вулицю. Вранці повівав лагідний південно-західний вітерець. А зараз він розійшовся, розвіявся, розгулявся зовсім по-чоловічому.

Я подивився на місто. Коли востаннє бачив його в такій чистій і прозорій красі?

Довгенько постояв, дивлячись на Краків із пагорба, що зветься Кшемйонки. Дивився і був дуже зворушений. Я не народився в Кракові, не провів у ньому більшої частини свого життя. Та все ж вважаю це місто місцем свого народження, і мені здається, що кожен поляк, який народився не в Кракові, має двоє своїх рідних міст: те, в якому він народився, і це, тобто Краків, у якому народилася Польща.

Однак далі я не зміг про це роздумувати. В тиші, яку не порушили ані шум мотора, ані шарудіння шин по асфальту, пролунав веселий дует:

— Пане Єжи, добрий день!

— Добрий день, пане Єжи!

Я ще нічого не їв і не пив, та на якусь мить відчув, ніби давлюсь кокосовим горіхом середнього розміру.

Звичайно — це братики Кошмарик! Вони веселі, сміються, всміхаються. Вони сміються нахабно, бо в них царським транспорт. Марек вів машину, Ярек сидів біля нього. Машину я впізнав, це був білий «мерседес» мого варшавського тезка.

Я дуже рідко гніваюсь. Але зараз був надто стомлений наслухався «солоденьких» слівець, пережив кілька прикрих ситуацій. І до всього — такий сильний удар! Та ще й від моїх двох друзів, які недавно вдавали, ніби не знають мене. Такі поважні молоді винахідники! Тепер вони можуть їздити тільки на «мерседесі»?

Мене так шарпонуло від злості, що я аж крутнувся навколо власної осі.

— Добрий день! — гаркнув я. — Тільки я не зовсім певний, що ми знайомі.

— Але ми впевнені,— сказав Ярек.

— І цілком переконані,— додав Марек. Потім обидва вигукнули в один голос:

— Два проти одного! В нас більше голосів!

— Спокійно! Спокійно! Будь ласка, ваші водійські права і реєстраційне посвідчення.

— До ваших послуг, — серйозно відповіли вони, — ось права, а оце посвідчення.

Реєстраційне посвідчення було на прізвище Єжи Б., Варшава тощо, зате, безсумнівно, не фальшивими, тобто справжніми, були водійські права на Марека. Все благонадійне й законне. Як на зло, від сонця в мене закрутило в носі, тому, віддаючи Марекові документи, я чхнув, — і всі ми засміялись.

— Їдьмо, пане Єжи, — сказав Марек.

— Куди?

— До вас. Дорогою купимо п'ять дюжин тістечок. Отже, їдьмо по тістечка, завеземо їх разом з вами до вас додому й повернемось по пані Ганку, пана Фуня Прекрасного і пана Єжи Другого.

Дверцята машини відчинились, ніби самі. Я плюхнувся на заднє сидіння. Ми рушили.

Як сказали, так і зробили. Брати Кошмарик допомогли мені занести пакунки з покупками до квартири. Поклали їх на столі у вітальні й поквапливо вийшли. Вони поспішали по другу партію гостей. Залишили мене на лаві в холі. Я бездумно ліг там, відпочиваючи після хвилювань сьогоднішнього дня, який ще не скоро закінчиться. Я прихилився головою до бильця лавки; ще трошки — і я заснув би. Але поблизу почалося щось відбуватись.