Джури козака Швайки

Він перев’язував поранених, зашіптував болі, поїв зіллям. А Грицик сидів край болота і, обійнявши могутню шию свого Петрика, скаржився йому:

- Бач, які вони? Як вивідувати щось - то будь ласка, Грицику, а як битися… Загнали сюди і кажуть, щоб звідси й не потикався. А я, може, теж козак, я, може, теж битися хочу…

Бугай лежав поруч з Грициком, ремиґав і час від часу вдоволено зітхав. Давно йому не було так гарно на душі. Чудова паша, слухняні корови, що зараз відпочивали за кущами неподалік, а над усе - оцей маленький господар, котрий нарешті знайшов час, аби, як і колись, посидіти поруч. Оце, мабуть, і є воно, коров’яче щастя…

- І Швайка теж цяця, - жалівся Грицик далі. - Казав, що без мене ні кроку, а сам…

Грицик замовк, його увагу привернув невиразний шум в очеретах. З кожною миттю він усе ближчав.

- Саньку, чуєш, хтось іде до нас! - гукнув він. - Мабуть, дід повертаються!

Проте замість діда Кібчика з очеретів вийшло четверо татарів. Не вийшли, а вивалилися, висолопивши язики. Були вони готові до всього, навіть до козацьких шабель - аби лиш вибратися з жахнючих очеретів. Проте замість козаків побачили вони картину, якій і самі не повірили: затишна галявина, на галявині - два хлопчики і бугай, що мирно жує вічну свою жуйку…

- Татари! - вихопилося у Грицика.

Один з козаків, над якими клопотався Санько, підвівся і потягся до шаблі. Блаженні посмішки сповзли з татарських облич. Прибульці вихопили зброю і рушили вперед.

- Заворожи їх, Саньку! - заволав Грицик. Його власна шабелька, що невідомо як опинилася в руках, здалася йому іграшкою перед кривими ординськими блискавками.

Санько втупився в прибульців. Вуста шепотіли слова ворожби, а в голові невідомо звідки спливли слова діда Кудьми, сказані колись: «Ворожба, дитино, діє на тих, хто тебе слухає. А в битві, коли ніхто нікого не слухає…»

Здається, мав дід рацію. Хоч би зупинився хтось, хоч би повернув назад. Ні, йдуть, як і раніше. Один уже за три кроки від Грицика…

І тут рудою блискавкою промайнув бугай Петрик. За мить тіло переднього прибульця ганчіркою загойдалося на його рогах. Затим грудкою злетів у повітря другий бусурмен. Третій встиг змахнути шаблею, і з-під шкіри Петрика бризнула кров. Проте - що та шабля Петрикові? Один стрибок - і вона вже валялася в траві, а Петрик з ревінням топтав непорушне тіло її власника.

Четвертий ординець залементував і кинувся на втьоки. Проте не туди, звідкіля прийшов. Нажахані очі бачили лише блакитне плесо, а за ним - рятівні очерети, де можна сховатися від цієї рогатої потвори…

З розгону стрибонув ординець у бездонну трясовину за мить до того, як Петрик мав підняти його на роги. Але не втримався й бугай. Високо в повітря злетіли бризки, хлюпнула на берег хвиля, хмари намулу заклубочилися поверхнею… За хвилину все стихло.

У небі над плавнями повільно ширяв орел могильник. Дивився на землю своїм незмигним оком і дивувався, чого це люди щось знову не поділили. Одні засіли в очеретах, інші чорними потічками накочуються на них. Накочуються і щезають, мов дніпрові хвилі в піску. І знову накочуються…

Одна з ординських сотень, точніше, те, що від неї залишилося - чотири десятки піших - таки прорвалася до Дніпра. Вихопилися ординці з очеретів саме навпроти Бобрового острова. Якийсь час роздивлялися водну гладінь могутньої ріки, курені на острові, дідів та кількох кульгавих козаків, що з глибини острова поспішали до них на своїх ненадійних ногах.

Різко крикнув старший ординець, сипонули татари над водою в пошуках захованих човнів. І доки старі та криві добиралися до берега - ординці були вже посередині протоки. І хоча кілька з них навіки завмерло зі стрілою у грудях - бігали діди погано, зате стріляли на диво вправно - човни вже приставали до острова.

- Хлопці, ховайтеся у Воронівському курені! - гукав дід Кібчик і посилав у нападників стрілу за стрілою. - До Воронівського куреня дибайте!

Хотіли діди запитати, чому треба ховатися саме у Воронівському курені, проте на запитання не було часу - татари вже вистрибували на берег. Задкуючи, діди стрілами стримували татарів і поодинці щезали за дверима Воронівського куреня. Останнім ускочив дід Кібчик.

- Добре, що в них луки намокли, - сказав відсапуючись. - Бо вже лежали б ми всі під дверима. Ану, хлопці, до бійниць!