Гордість і упередженість

— Дуже шкода, що ти вжила надзвичайно сильні вирази, коли говорила про Вікхема містеру Дарсі, бо тепер ясно, що вони є цілковито незаслуженими.

— Так, звичайно ж, шкода. Але те, що я мала нещастя висловлюватися з таким гнівом, є природним наслідком тієї упередженості, котру я в собі плекала. Є одна обставина, з приводу якої я хотіла б із тобою порадитися. Скажи: чи слід мені — чи, може, не слід — розповідати всім нашим знайомим про справжню вдачу Вікхема?

Старша міс Беннет трохи помовчала, а потім відповіла:

— Я певна, що немає підстав викривати його в такий жахливий спосіб. А що ти сама про це думаєш?

— Що цього не слід робити. Містер Дарсі не дозволяв мені розголошувати його повідомлення. Навпаки — він дав зрозуміти, що кожну подробицю про його сестру я мушу тримати в секреті якомога ретельніше. І взагалі — якщо я розповім людям правду про містера Вікхема, то хто мені повірить? Упередженість багатьох людей стосовно містера Дарсі є такою сильною, що половина з них радше помре, ніж змусить себе ставитися до нього доброзичливо. Мені таке не під силу. Вікхем незабаром поїде, тому незабаром усім тут буде байдуже, що він за людина. Через деякий час після його від'їзду вся правда стане відомою, й лише тоді ми зможемо посміятися над глупством тих, хто не узнав її раніше.

— Ти маєш рацію. Публічне розголошення його гріхів здатне назавжди зруйнувати його життя. Може, зараз він шкодує про скоєне і намагається змінити свій характер. Тож ми не мусимо доводити його до відчаю.

Після цієї розмови сум'яття в голові Елізабет потроху вляглося. Вона позбулася двох таємниць, котрі гнітили її цілих два тижні, і була певною, що коли їй забажається ще поговорити про цих двох джентльменів, то в особі Джейн вона завжди знайде вдячну слухачку. Але в глибині її душі крилося ще й те, про що обачливість не давала їй змоги розповісти. Вона не наважувалася переказати сестрі другу частину листа містера Дарсі, не наважувалася повідомити їй про те справді сильне почуття, що мав до неї його приятель. Це була правда, котру ніхто не мав знати. Елізабет відчувала, що тільки досягнення повного взаєморозуміння між учасниками цієї історії може дати їй право зірвати покривало з цієї останньої таємниці. «А після того, — сказала вона самій собі, — як ця малоймовірна подія і справді колись відбудеться, я просто зможу переказати те, що до того часу Бінглі й так встигне розповісти у спосіб набагато приємніший. Я матиму право розголосити цю таємницю тільки тоді, коли вона втратить свою цінність!»