Сімнадцять спалахів весни
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #8
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Сімнадцять спалахів весни». Краткое содержание книги:
Коли вони перший раз грали в парі з Зігфрідом проти обергрупенфюрера Поля (Поль перед війною вчився грати в теніс, щоб схуднути), Бейкер шепнув Штірліцу:
— Будемо програвати з нульовим рахунком чи для годиться трохи поборемось?
— Не мели дурниць, — відповів Штірліц, — спорт є спорт.
Зігфрід почав немилосердно підігрувати Полю. Він дуже хотів сподобатися обергрупенфюрерові. А Поль накричав на нього:
— Я вам не лялька! Прошу грати зі мною як із суперником, а не як з дурним дитям!
Зігфрід з переляку почав ганяти Поля по майданчику так, що той, розлютившись, кинув ракетку й пішов з корту. Бейкер тоді зблід, і Штірліц помітив, як у нього дрібно тремтіли пальці.
— Я ніколи не думав, що в тюрмах працюють такі нервові хлопці, — сказав Штірліц. — Нічого не сталося, дружище, нічого, абсолютно нічого. Іди в душ, отямся і гайда додому, а післязавтра я пораджу тобі, що треба робити.
Зігфрід пішов, а Штірліц розшукав Поля, і вони вдвох славно зіграли п'ять сетів. Поль змокрів, але Штірліц грав з ним рівно, відпрацьовуючи — ненав'язливо і з повагою — довгі удари з правої. Поль це добре зрозумів, але манера Штірліца триматися на корті, сповнена іронічної доброзичливості й справжнього спортивного демократизму, була йому симпатична. Поль попросив Штірліца пограти з ним кілька місяців.
— Це аж надто тяжка кара, — розсміявся Штірліц, і Поль також розсміявся — так це доброзичливо прозвучало в Штірліца. — Не гнівайтеся на мого здорованя, він боїться генералів і ставиться до вас з глибокою пошаною. Ми будемо працювати з вами по черзі, щоб не втратити кваліфікації.
Після того як Штірліц під час наступної гри представив Полю Зігфріда, той пройнявся до свого напарника величезною повагою і відтоді старався при будь-якій нагоді зробити Штірліцу якусь послугу. То він бігав йому по пиво, коли кінчалася партія, то дарував чудернацьку авторучку, яку, мабуть, відібрав у заарештованого, то приносив букетик перших квітів. Якось він підвів Штірліца, але знову ж таки мимоволі, через свою природжену службистську тупість. Штірліц виступав на змаганнях проти іспанця. Хлопець був славний, ліберально настроєний, але Шелленберг замислив проти нього якусь підлість і для цього попросив, через своїх людей у спортивному комітеті, щоб іспанця вивели на гру з Штірліцом. Звичайно, Штірліца йому відрекомендували як співробітника міністерства закордонних справ, а після закінчення партії до Штірліца підбіг Зігфрід і бовкнув: «Поздоровляю з перемогою, штандартенфюрер! СС завжди перемагає!»
Штірліц не дуже-то журився з приводу зірваної операції, а Зігфріда хотіли посадити на гауптвахту з відчисленням із СС. Знову Штірліц пішов клопотатися за нього — цього разу вже через прирученого Поля, — і врятував його. Наступного дня після цього батько Зігфріда — високий, худий старик з дитячими блакитними очима — приїхав до нього з подарунком: гарною копією Дюрера.
— Наша сім'я ніколи не забуває добра, — сказав він. — Ми всі — ваші слуги, пане Штірліц, віднині й назавжди. Ні мій син, ні я ми ніколи не зможемо віддячити вам, але якщо вам потрібна буде допомога — в прикрих, дошкульних повсякденних дрібницях, — ми матимемо за високу честь виконати будь-яке ваше прохання.
З того часу старий кожної весни приїздив до Штірліца і доглядав його сад, особливо троянди, вивезені з Японії.
«Нещасна тварюка, — раптом подумав Штірліц про Зігфріда, — його навіть звинувачувати ні в чому не можна. «Всі люди рівні перед богом», — так, здається, твердив мій друг пастор. Чорта з два. Щоб на землі запанувала рівність, треба спочатку дуже чітко домовитись: ні, не всі люди рівні перед богом. Є люди — люди, а є — тварини. І звинувачувати їх у цьому не можна. А сподіватися на моментальне перевиховання — це навіть не безглуздя, а злочин».
Двері камери відчинилися. На порозі стояв Зігфрід.
— Не сидіти! — крикнув він. — Ходити по камері!
І перед тим як зачинити двері, він непомітно випустив на підлогу маленьку записочку. Штірліц підняв її. «Якщо ви не скажете, що мій батько обгортав і підстригав ваші троянди, я обіцяю бити вас напівсили, щоб ви могли довше триматися. Записку прошу з'їсти.»
Штірліц раптом відчув полегшення: чужа дурість завжди смішна. І знову поглянув на годинник. Мюллер був відсутній уже третю годину.