Сімнадцять спалахів весни

— В яку вони сіли машину?

— Вони сіли в автобус.

Мюллер від несподіванки навіть підвівся:

— Як це в автобус?!

— Так. У сімнадцятий номер.

— У який бік вони поїхали?

— Туди, — махнув рукою Гюнтер, — на захід.

Мюллер схопився із стільця, зняв трубку телефону й, похапцем набравши номер, сказав:

— Шольц! Швидко! Наряди по лінії сімнадцятого автобуса — раз! «Піаністка» й охоронник. Що? Звідки я знаю, як його звуть! З'ясуйте, як його звуть! Друге — негайно підніміть на нього досьє: хто він, звідки, де рідні. Весь послужний список — мені, сюди, негайно. Коли з'ясуєте, що він був хоч раз у тих же місцях, де бував Штірліц, одразу повідомте! І пошліть наряд у засаду на квартиру Штірліца.

Мюллер сидів на стільці біля дверей. Експерти гестапо й фотограф уже поїхали. Він лишився із своїми старими, і вони розмовляли про минуле, перебиваючи один одного.

«Я програв, — думав Мюллер, заспокоєний розмовою своїх давніх товаришів, — але в мене в запасі Берн. Звичайно, так усе складніше, там чужа поліція й чужі прикордонники. Але один козир, головний, мабуть, вибито з рук. Вони бігли до автобуса, отже, це не спланована операція. Ні, про операцію тут безглуздо й думати. Росіяни, звісно, стоять за своїх, але посилати на смерть кількох чоловік для того, щоб спробувати, тільки спробувати звільнити цю «піаністку», — навряд. Хоча, з другого боку, вони розуміли, що дитина — її ахіллесова п'ята. Може, тому вони й пішли на такий риск? Ні, що я плету? Не було ніякого запланованого риску: вона сідала в автобус, нічого собі риск… Це ідіотизм, а не риск…» Він знову зняв телефонну трубку.

— Це Мюллер. По всіх лініях метро також попередьте поліцію про жінку з дитиною. Назвіть її ознаки, скажіть, що вона злодійка і в'бивця, нехай беруть. Якщо помиляться й схоплять більше, ніж треба, — я їм пробачу. Нехай тільки не пропустять ту, яку я чекаю…

Штірліц постукав у двері камери: мабуть, за ті години, які він тут провів, змінилася варта, тому що на порозі тепер стояв не той червономордий хлопець, а Зігфрід Бейкер — Штірліц не раз грав з ним у парі на тенісних кортах.

— Привіт, Зіггі, — сказав він, посміхнувшись, — гарненьке місце для зустрічі. Хіба не так?

— Навіщо ви покликали мене, номер сьомий? — спитав Бейкер дуже спокійно, рівним, глухуватим голосом.

«У нього завжди була уповільнена реакція, — згадав Штірліц. — Він добре бив з лівої, але завжди трохи зволікав. Тому ми з ним і програли прес-аташе з Туреччини».

— Невже я так змінився? — спитав Штірліц і автоматично помацав щоки: він не голився другий день, і щетина виросла досить велика, але не така колюча; колючою щетина була тільки ввечері — він привчив себе голитися двічі на день.

— Навіщо ви покликали мене, номер сьомий? — повторив Зігфрід.

— Ти що, збожеволів?

— Мовчати! — гаркнув Бейкер і грюкнув важкими дверима. Штірліц усміхнувся й сів на металеву, пригвинчену до бетонної підлоги табуретку. «Коли я подарував йому англійську ракетку, ній навіть сльозу пустив. Усі громили й негідники тонкосльозі. Це така в них форма істерії, — подумав Штірліц. — Слабкі люди завжди кричать або лаються, а громили плачуть. Слабкі — це я неправильно подумав. Добрі — так буде правильніше. І тільки дуже сильні люди вміють підкоряти себе собі».