Містичний вальс

Позбавити світла… а як? Невже вони тут… І зненацька вона зрозуміла. Уявила собі ніж, що чиркає по повіках, вгрузає в очниці, і ледь не закричала від жаху.

— У вас тут що, осліпляють за подружню зраду? — не вірячи в це, і одночасно розуміючи, що так воно і є, тремтячим голосом спитала Лана.

— Не за подружню зраду — а лиш за зраду країни!

— І чим же я так зашкодила Рутенії? Врятувала вам короля?

— Та ліпше б він помер, ніж так ганьбитись! — голова Ради Старійшин уже себе не тямив. — Бо соромно, забувши королеву, любитися із зайдою…

— Не більше, ніж мала б застилатись королева, — єхидно докинула Ганна, очами вказуючи і на Ію, і на зеленоокого Яся, який називався її онуком, — та де їй щось про честь та сором знати, як батько того не годен навчати! А ти не бійся, — це вже говорилось до Світлани, — не зможе він виконати вирок, бо знає, що він неправий. А кожен, хто виконає несправедливий присуд, буде тяжко покараний.

— Він що, теж не бачитиме світла?

— Ні, от якраз світло він і бачитиме. Це єдине, що він узагалі зможе робити — бачити. А ось поворухнутися — не зможе. І їжу проковтнути теж не зможе. Отак ізсохнеться, немов відламана гіллячка, і помре.

— Я тут у вас не бачила сліпих.

— Бо присуд цей виносити не можна, як достеменно не доведена вина, — годувальниця зітхнула. — У нас і непорушних-бо немає.

— Та все ж володар вибрав не її, — встряла Ія, вся сяючи тріумфом, — а дружину й спадкоємця престолу!

— Помилуй, Світло, і збережи престол, — фиркнула ткаля Ганна, — якщо на ньому сей наступник буде. О, сину, — знову звернулась вона до Олеся, — та Лана ж кохає тебе. Ти залюбив її в себе, а тепер відіймаєш віру з її душі! Схаменися, хлопчику, це гріх!

— Це все заради неї!

— Ні, поясни ще раз — заради Лани чи заради цяцьки, яку Світозар зняв у тебе з голови, і пообіцяв назад навісити за файну поведінку?! — годувальниця, вичерпавши запас блискавок у своїх хмарно-сірих очах, таки розвернулась і подалась геть.

— Мамо! — у відчаї вигукнув Олесь. Ганна озирнулась, і, не притишуючи ходи, зронила через плече:

— Ви кого кличете, мій пане… мій володарю? Ваша мати померла. Щойно.

— Я, мабуть, теж піду, — промовила Світлана, не в силах споглядати, як тяжко мучиться її король. — Вже присуд оголошено, Олесю, і вибір твій я схвалюю, — вона поспішно ковтала сльози, а вони все текли і текли по щоках, падаючи на губи, солоні, гарячі крапельки розпуки. — Це дуже… по-державному. І дуже мудро.

— Я все одно люблю тебе, мій світлячку! — Олесь кричав це, стискуючи в кулаки довгі пальці. Спотворене мукою лице коханого розпеченим тавром відбилося в її душі.

— Пізно. Надто пізно, — прошепотіла вона, підібравши довгу спідницю, щоб зробити той, останній крок — із помосту на землю. — Така любов мені не потрібна. Така… несправжня.