Містичний вальс

Посеред площі стояв поміст — дерев’яний, збитий грубо та наспіх — Лана ніколи не бувала в урочищі теслярів, та знала, що їх сором пройняв би за таку роботу… а, може, і пройняв, та що вони могли вдіяти, працюючи вночі, під пильним оком та грізними окриками Світозара і його банди; навколо помосту юрмився натовп, здавалося, гуртом перенесений сюди з бальної зали — чи так насправді і було? Втім, у цій юрбі Лана помітила досить жінок, не шляхтянок — селянок, купчих, челядниць, яких не було на балу, і які, зачувши її кроки, розступались, а побачивши, хто це йде, сахалися, мов від зачумленої. Втім, це їй тільки на руку грало — не треба було нічого пояснювати, пробивати собі шлях, розштовхуючи ліктями неповороткі тіла, можна було просто йти до дерев’яних сходів, звідки починалась дорога на Голгофу — що вона й робила. Дійшовши до нижньої сходини, вона якусь мить повагалась — не тому, що їй забракло мужності, а лишень тому, що хотіла впевнитись, чи не зіпсує вона своєю появою суд, який без неї, може, ще вирішиться на користь Олеся. Та одного погляду на перекривлену ненавистю і осудом пику Світозара, що стояв посеред помосту, здійнявши руки до неба, вистачило, щоб зрозуміти — все, що можна зіпсувати, вже зіпсовано. І тому, більше не вагаючись, Лана зробила перший крок.

Скалки на сходах були такими довгими і гострими, що кололи їй ступні й крізь шкіру постолів, і від того здавалось, що вона їде по цвяхах. Одна сходинка, ще одна, ще… тепер Лану помітили навіть ті, хто не бачив, як вона прямувала до помосту; юрба, угледівши чужинку, через яку, власне, і відбувався цей суд, схвильовано і обурено загуділа. В тих же, хто стояв на підмостю, реакція на її появу була настільки різноманітною, що цілком могла б слугувати ілюстраціями до підручника психології. Олесь стояв на краю помосту, а обабіч нього — двоє чатових, Борислав і Парфен; вирази облич вони мали розгублені, і обоє постійно озиралися, немов чекаючи когось, хто пояснить їм, для чого вони тут стоять, і як це взагалі сталося — суд над їхнім повелителем, і вони в якості конвоїрів на ньому. Лані пригадався розпач у голосі Борислава, що благав врятувати володаря, Парфен, який стверджував, що його життя нічого не варте проти життя короля… Тому і лють у їхніх очах, що спалахнула, мов ватра глупої ночі, коли забачили Лану, вона прийняла як належне. Вона й не думала ображатися чи сердитися на них — для них вона була тільки винуватицею всіх нещасть, які впали на Рутенію і на короля. Інша річ — Світозар, зі своєю скривленою, зморшкуватою, немов пересушена фіга, мармизою — він якраз був у курсі справи. І це пісне святенництво, яке він зараз демонстрував, ці заклинання до Світла, піднесені руки та інші атрибути глуму над її королем — над її коханням були їй глибоко огидні — так само огидні, як і Голова Ради Старійшин, і вся його Рада, що скупчилась за його спиною, немов зграя боягузливих беззубих собак, що ховається за своїм допоки ще зубатим вожаком, і тявкає так оглушливо лишень для того, аби приховати свою неміч.