Що таке українська література
- Автор: Ушкалов Леонид Владимирович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-206-2
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Що таке українська література». Краткое содержание книги:
А потому будуть численні ідеологічні кампанії післявоєнної доби, включно з так званою «контрпропагандою» 1970—80-их, стилістику якої я вже добре пам’ятаю: «найлютіші вороги українського народу», «отруйний націоналістичний дурман», «банда політичних мерців», «божевільні просторікування», «бризкають отруйною слиною»… І я був би щасливий, якби міг сказати, що сьогодні така манера письма стала надбанням історії. Куди там!
От я і питаю сам себе: чи не забагато в нас «ренесансу»? Та й чи це ренесанс? Може, це лише маніхейство? Казав же колись Драгоманов, що наш світогляд не так християнський, як маніхейський. Принаймні ми маємо незаперечний дар перетворювати яскравий і барвистий світ на якусь похмуру чорно-білу картинку маніхейського штибу. То невже ми і справді загрузли у громадянській війні, якій не видно ні кінця ні краю?..
Колись чудовий львівський історик Ярослав Ісаєвич писав про те, що школярам не варто вивчати української полемічної літератури зламу XVI—XVII століть. Я би не погодився з незабутнім Ярославом Дмитровичем. А сказав би, що її слід вивчати бодай для того, щоби припинити, нарешті, ту «війну України з Україною», в розпалюванні якої так ревно каявся на схилі літ великий український письменник-полеміст Мелетій Смотрицький.
Урок 43
Жили колись на світі дві нерозлучні подружки — Лєна й Натуся. Обидві прекрасні, обидві ідеалістки, обидві чудові поетки. А як вони любили одна одну! «Ти для мене стала невимовно дорогою і необхідною, — казала Лєна Натусі, — приязнь моя до тебе — глибока і правдива, і радість, яку маю, тому що знайшла тебе, — невимовна». А іншого разу Лєна вигукне, мов мале дитя: «Натуська! Я тебе страшно люблю, хоч ти і «гріховний вамп», і еротоманка!» Коли ж Натуся довго не відповідала на листи, Лєна могла жартома назвати її «свиньонком»… Потому доля їх розвела. Лєна загине, скошена гестапівською кулею, холодної зими 1942-го у Бабиному Яру, на 36-му році життя. Натуся житиме довго-довго — цілих 102 роки — і помре в далекій Канаді. Ви, дорогий Читачу, напевно, вже здогадалися, що я кажу про Олену Телігу та Наталю Лівицьку-Холодну.
Вони познайомилися, мабуть, іще в Подєбрадах у 1922-му, та нерозлучними подружками стали значно пізніше, у Варшаві, десь восени 1931 року, а може, трохи згодом. На той час обидві вже були заміжні. Натуся закінчувала студіювати романську філологію у Варшавському університеті, а Лєна працювала модельною в модній крамниці. Подруги дуже любили гуляти вулицями старого міста. Разом їм було добре та весело. Властиво, веселощі йшли від Лєни. «Я ніколи і ніде так не бавилась, як з Оленою, — згадувала Лівицька-Холодна. — Взагалі я була досить мінорного складу, але її заразливий сміх поривав і мене. Лєна була вся мажор». Словом, Лєна-смішинка. Як у її поезії «Напередодні». Пригадуєте? «І раптом пам'ять, мов натхненний майстер, / Вогнем змалює золотавість айстер, / Овальний стіл і мій веселий сміх»… Любили вони і дружні вечірки, на яких запросто могли навіть по-чоловічому пити горілку «на брудершафт». Любили ходити в кіно… Колись Юрій Шевельов писав, що поезія Теліги — це ніби «картина Делакруа, зменшена до розмірів мініатюри і вставлена в рамку для фотографії на нічному столикові». Хтозна, може, й так. Утім, насправді на нічному столику поетки стояло фото англійського актора Клайва Брука — партнера божественної Марлен Дитрих у «Шанхайському експресі». Брук був Теліжиним кумиром. «Clive Brook, — по секрету казала Лєна своїй подружці, — моє давнє і незмінне кохання. Мій ідеал всього мужнього… Маю декілька його фотографій, а одна, в рамці, завжди стоїть у Варшаві на моєму столі».
Та чи не найбільше вони любили сидіти в затишних кав’ярнях і говорити про літературу. Часом сперечалися. Ні-ні, смаки в них були дуже схожі. Просто вони по-різному сприймали авторів. «Для мене, — згадувала Лівицька-Холодна, — автор літературного твору, який я вважала прекрасним, міг бути навіть злочинцем. Для Лєни біографічні подробиці авторового життя мали величезне значення. У неї слово не сміло розходитися з ділом». Наприклад, Натуся дуже любила Руссо. Недаремно ж Лєна іноді навіть підписувала адресовані їй листи ім’ям героїні «Нової Елоїзи»: «Твоя Клара». Та Руссо їй не подобався. Ясна річ, вона шанувала його як письменника й педагога. А от любити не могла. Бо в Руссо «діло розходилося зі словами». «Як можна, — схвильовано питала вона, — стільки писати про ніжність, любов, дружбу, виховання дітей, а разом з тим кинути двійко своїх дітей, не цікавлючися їх долею? Звичайно, життя одне, а творчість — друге, але для мене незрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї і не служити їм?»