Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
- Автор: Черкас Борис, Сокирко Олексій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0143-9
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення». Краткое содержание книги:
Мета книжок цієї серії — розказати про українське минуле, опираючись на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення. Для того щоб створювати майбутнє, потрібні не лише воля і хоробрість, не лише наполегливість та щоденна праця, але й знання про нашу історію. Без цензури.
Важливою віхою у реформуванні військового устрою козацтва стали реформи останнього гетьмана Кирила Розумовського. Їхня сутність зводилася до організаційного впорядкування засад козацької служби, запровадження постійного вишколу на основі розробленої 1756 р. «Форми екзарциції» (військового навчання). За наполяганням гетьмана і старшини імперський уряд схвалив спеціальну «Табель про ранги» малоросійських чинів, котра впроваджувала внутрішню ієрархію урядників та прирівнювала їхні чини до рангів російської регулярної армії. Козацьке військо отримало уніфікований одяг і полково-сотенні клейноди (прапори й значки), а також одноманітне озброєння й амуніцію — шаблі, рушниці, піки тощо. Гетьманський уряд активно розробляв проекти впровадження сталого поділу козацького війська на піхоту й кавалерію, відділення в полках цивільної влади від військової, відкриття спеціальної військової академії («лицарської школи») для старшинських дітей. Значною мірою питання про ліквідацію інституту гетьманства було спровоковане не лише політичними планами Розумовського, але і його військовими реформами, що мали посилити суверенний статус гетьманату.
Завершальна стадія реорганізації козацького війська, що припала на період діяльності другої Малоросійської колегії, відзначалася вже не стільки модернізаційними установками, скільки курсом на повну ліквідацію адміністративно-політичної автономії Гетьманщини й злиття її військової організації з загальноімперською. Вжиті з цією метою президентом колегії П. Румянцевим заходи спрямовувалися спочатку на підвищення ефективності козацької служби як такої. Так, у квітні 1767 р. ним було видано розпорядження про суворе дотримання почерговості у виправленні козаків на форпости й лінії з чітким визначенням їхньої кількості й термінів зміни. Наступного року всім козакам, котрі несли дійсну військову службу, мали видавати грошовий оклад, провіант і фураж, а подвірний порядок відбування служби замінено на особистий.
Після утворення намісництв і скасування традиційного адміністративного поділу, що був тісно пов’язаний із структурою козацького війська, Румянцев запропонував російському уряду «из состоящих в Малой России девяти козачьих полков… учредить десять полков из настоящих выборных козаков, с уравнением по эскадронам или ротам, не взирая, что они не в одном наместничестве по их земскому управлению находится будут, и дать их старшинам в уравнение с регулярными войсками чины и степени». У загальних рисах ці положення було покладено в основу реформи козацьких полків 28 червня 1783 р., в ході якої їх переформовано на регулярні частини російської армії, чим, власне, й завершився процес інкорпорації військової системи Гетьманщини.
Майнова диференціація козацтва й поляризація його політичних симпатій, що оприявнилися в часи Руїни, показали, що воєнний організм гетьманату є доволі вразливим. Козацьке військо погано слухалося наказів, потерпало від вад постачання, котре в умовах постійних війн і неврожаїв не могло бути справним. Крім того, рокову роль відігравали й коливання політичних симпатій козацтва, котрі шкодили дисципліні та організованості.
Альтернативою козацькому війську стали контингенти найманців, котрі з’явилися в гетьманській армії вже за часів Хмельницького, поступово утворивши військо, окреме від козацького. Перевагою найманих формувань був їхній професіоналізм, постійний характер служби і, що найголовніше, — політична лояльність (вони контролювалися й фінансувалися гетьманською владою й не залежали від регіональних старшинських кланів).