Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
- Автор: Черкас Борис, Сокирко Олексій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0143-9
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення». Краткое содержание книги:
Мета книжок цієї серії — розказати про українське минуле, опираючись на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення. Для того щоб створювати майбутнє, потрібні не лише воля і хоробрість, не лише наполегливість та щоденна праця, але й знання про нашу історію. Без цензури.
Певна зміна у політиці щодо Гетьманщини стала помітною після смерті Петра І, коли в 1727 р. було ліквідовано Малоросійську колегію і проведено вибори нового гетьмана, яким став Данило Апостол (1727–1734). Однак ця лібералізація, уповільнивши темпи, не скасувала основного принципу російської політики, незмінною метою якої продовжувала лишатися повна ліквідація автономії. Вже після смерті Апостола з 1734 по 1750 рр. вкотре було відмовлено у виборах нового гетьмана, а управління Україною покладено на колегію козацьких старшин і російських урядовців — Правління гетьманського уряду (1734–1750).
Лише обрання 1750 р. на гетьманство Кирила Розумовського (1750–1764) на певний час змінило ситуацію. Розумовський послідовно сприяв відновлення автономних прав Гетьманщини. Він провів серію реформ у галузі судочинства (1760–1763), кодифікації права, політичного та військового устрою (1762–1763). Гетьман намагався відновити діяльність представницьких органів старшини й шляхти (сейму), вести самостійну кадрову політику, модернізувати систему освіти. Дедалі сильніші позиції здобувало новонароджуване українське дворянство (шляхетство) й пов’язана з ним козацька старшина, з представників яких для вирішення найважливіших питань внутрішнього життя у гетьманській столиці Глухові починає збиратися спеціальний сейм. Зміцнення козацької державності внаслідок цих реформ, а надто — плани Розумовських щодо запровадження спадкового гетьманства занепокоїли нову російську імператрицю Катерину ІІ, яка 1764 р. остаточно ліквідує інститут гетьманства. До кінця XVIII ст. внаслідок її політики Україна повністю втрачає адміністративну окремішність і перетворюється в звичайну імперську провінцію.
У загальних рисах структура гетьманської армії народилася в перших битвах Хмельниччини. Подібно до багатьох армій Європи та Сходу, в її основу було покладено станову приналежність вояків, їхню юрисдикційну підпорядкованість та фінансування. Армія складалася зі станового козацького ополчення, найманих контингентів, збройних ополчень окремих міст і артилерійських формувань. Постійного поділу на роди військ, за винятком найманців та артилерії, у війську, таким чином, не існувало. Остаточно процес вироблення організаційних форм збройних сил було завершено за правління Івана Виговського й відображено в Гадяцькому трактаті. Відповідно до нього, армія мала складатися з козацького ополчення, найманого війська, фінансованого державою, та корпусу артилерії, котрий утримувався частково центральним, частково місцевими бюджетами. Ця структура в подальшому із незначними змінами дублювалася всіма наступними договірними статтями гетьманів із володарями-протекторами, проіснувавши до кінця існування Гетьманщини.
В основі військово-політичної системи гетьманату лежала збройна організація його чільного стану — козацтва. У процесі складання устроєвої моделі Гетьманщини організаційні засади козацького війська було поширено на найважливіші сфери державного життя — територіальний устрій, адміністрацію всіх рівнів, судочинство тощо. Внаслідок такої своєрідної екстраполяції реєстрове військо зробилося державою й, навпаки, держава набула рис, що властиві війську (адміністративний поділ, котрий фактично дублював військовий, номенклатура урядників тощо).
З суто військової точки зору військо являло собою типове станове ополчення. Обов’язок служби в ньому поширювався на кожного, хто був внесений до офіційного реєстру, а пізніше, коли пописи війська вже не практикувалися, кожного, хто володів «військовим» (себто козацьким) ґрунтом. В обмін на такий «податок кров’ю» козацтво звільнялося від решти податків і повинностей, одночасно утримуючи в своїх руках контроль над політичним та адміністративним життям країни. Ополчення формувалося за територіальним принципом, що було традиційною рисою практично всіх рицарських військ Європи. Кожен вояк мусив забезпечувати себе зброєю, одягом, спорядженням і харчами.