Останній пророк

Як тільки-но усвідомив собі Єгоханан вивчені в школі молитви й міг уже сам спотикатися через рядки закону, мусів ходити до молитовні. Як єдиний муж у роді, як єдиний правний заступник його перед обличчям Єдиного. Спочатку дивно йому було між тими дорослими, що поза молитовнею гнали його часом як збитошника й урвітня. Спочатку ніяковів, але швидко звик і не лише що перестав відчувати винятковість свого положення, але, навпаки, стало йому здаватися, що так і має бути, так і має він стояти на місці свого батька. Тепер уже і співав, і взивав, і підносив руки, як усі ті дорослі, що приходили сюди святити суботу за свій рід і нарід. Схована за ґратами жіночої половини молитовні, не могла Елісеба відвести від сина захопленого погляду. А цілий урочистий суботній день відчувала на синові якесь сяєво майбутности.

Спочатку, як до новинки, опісля зі звику й розуміння власної гідности прив’язався Єгоханан до молитовних зібрань. Бо тут не лише молилися. Тут сходилися чутки, новини й вістки не лише з міста, але і з цілого краю. Тут можна було довідатися й почому міра ячменю в Єрусалимі, як платиться сир у Тірі, скільки дають за мед у Маґдалі і про що говорили або, точніше, про що мають говорити на найближчому засіданні синедріону. Тут вимінювалися останні новини з Рима за такі ж із Александрії, тут часом нарікали всі гуртом на податки і, хоч обережно, але лаяли римлян, митарів й іродіян. З тої мішанини чуток, натяків і сплетень творив собі Єгоханан уяву про життя Геброна. Про життя, чини й думки тих досвідчених і мудрих, із яких, йому здавалося, складався той таємничий великий світ. І чим більше видавалися ті розмови таємними й незрозумілими — тим сильніше притягали його, тим більше давали праці думкам і уяві.

Найбільше з цілого перебігу молитовних зібрань не любив Єгоханан читання письма. Це коли на візвання старшого виходив хтось із присутніх, брав подаваний йому сувій закону, розгортав, прочитував кілька рядків і починав говорити. Коли б Єгоханан знав добу перед великим переписом — міг би порівняти, якими іншими були тодішні читання. Месія не сходив тоді, бувало, з уст промовців, підносилися п’ястуки, дзвеніли заклики і погрози. Пристрасністю і запалом згучали тоді збори. Тепер було не те. Бо давно вже самі від себе, без жадного зовнішнього примусу, почали вибирати суботніші промовці із закону місця сумирніші від сумирних. Та й читачі були не ті, що колись. Замість запальних молодиків виходили тепер усе сиві і спрацьовані мужі, слова яких згучали все тими самими закликами й попередженнями. Як тільки-но з’являвся старий Самлай, гебронський книжник і вчитель, усі вже знали, що не буде говорити нічого іншого, як лише те, що втокмачував у школі до дітей. Про що б не прочитав, усе зводив нарешті до своєї улюбленої приповідки: «Не залишай молодого без науки, бо навіть як і цілий віник розтріпаєш на нім — він од того не вмре». А що в молитовні мало було старших віком од Самлая, то слухачі припускали жартом, що його погрози торкаються цілої молитовні. Про необхідність бути задоволеним сучасним станом речей, ніколи не повставати проти сильних і могутніх — починав і кінчав своє висвітлювання закону ткач Небат. Коли ж виходив на підвищення коваль Хор, то вже навіть і не розвивав сувою, а просто грозив якомусь уявному лінюхові: «Доки будеш лежати, ледащо? Чи швидко прокинешся? Дивись! Уважай! Бо трішки поспиш, трішки подрімаєш, трішки спустиш руки й зараз же, мов подорожній, причимкує вбогість, а нужда причвалає, як їздець!» І Хор підносив п’ястука, ніби хотів ударом молота об ковадло припечатати незрушимість своїх погроз. Так, не могутні й палкі пророки, не мудрі й одважні судді ввижалися тепер Геброну.

То Книга Приповідок стала тепер для Геброна невичерпним джерелом послуху й покори. Бо хіба ж не покора й послух дають безпечне життя? Чи ж не тепер саме є відповідна пора, щоб слухатися й коритися? Кому й коли було від того зле? І Єгоханан слухає, і йому робиться нудно. Сотку разів чув він це вже в школі. Тоді, зручно звинувшись під лікоть дорослих, він вислизує з молитовні геть. Умостившись одаль на кам’яну огорожу, безтурботно бомбає ногами над безоднею, вдивляється в синю далечінь й пускає на привілля свої вільні думки. Усе про покору й послух! Про послух і покору! Усі закликають до них, вихваляють і змушують до них. А вийдуть з молитовні — лають митарів і римлян. Та лише лають, бо слухаються. А чи слухалися пророки царів жорстоких і підлих? Хіба був слухняним Самсон? А Пасхур — свідок неслухняности. І за що тоді потерпів батько?