З аеропорту я відразу поїхав до Санта-Моніки, взявши таксі. Попросив водія зупинитися за п’ятдесят метрів від будинку, решту шляху пройшов пішки. У дворі грався хлопчик — зосереджений і серйозний.
— Привіт, — сказав я.
Хлопчик звів очі, оглянув мене, але промовчав.
— Я — дядько Джек, — нагадав я.
Хлопчик поважно кивнув, всіляко визнаючи мою правоту, але не розуміючи, як повідомлений мною факт стосується його світу.
Я пройшов повз нього і постукав у двері будинку. Двері відчинилися одразу, як я й очікував. Хлопчикова мама не залишила б дитину гратися надворі в ранніх сутінках без нагляду.
— Та ви що! — жінка театрально вперла руки в боки. — То жодного з Вейленів місяцями не бачиш, то гоп! — і вони збігаються до тебе всі. То парад планет так впливає? Чи якісь біоритми? Може, наближається комета?
Мені стало незатишно. З сестрою Емі навіть у кращі моменти важко мати справу.
— Як ти, Наталі?
— Не зірка Голівуду, важу на п’ять кіло більше, ніж хотілося б, та загалом — у прийнятному для людини мого культурного рівня й статури стані. Я ж тобі сказала, що ти розминувся з Емі, ще по телефону, га? Кілька годин тому?
— З нею ми побачимося пізніше. Я просто вирішив зазирнути, коли вже приїхав до міста.
Вона глянула на мене з сумнівом.
— Треба повідомити пресу. Будеш каву, коли вже зазирнув?
Слідом за нею я увійшов до будинку. У кухні знайшлася готова, свіжа запашна кава, як завжди, коли я бував у Наталі. Одна з нечисленних рис, спільних для обох сестер.
Наталі налила й подала мені велику чашку.
— Ось так. Емі не казала, що ти пошануєш ці місця візитом.
— Вона не знає. Це сюрприз.
— Авжеж. Щось ви плетете, панове, іще заплутаєтеся. До речі, то мені ввижається, чи старша дійсно якась дивна останнім часом?
— У якому сенсі? — спитав я, старанно ховаючи занепокоєння.
— Приїхала без попередження й одразу питає, чи є чай. Гаразд, чай є. Може, я й домогосподиня з пекла, але я реально стараюсь, а Дон же його любить. Ну, чай. Але щоб Емі пила чай? Це щось новеньке.
— Так, вона його вживає останнім часом. Може, вони роблять рекламу чаю.
— Ага, ну коли так, попрошу Малдера й Скаллі не втручатися. Але це ще не все. В курсі, який сьогодні день?
— Ох, звісно, — кивнув я, гадки не маючи. — Сьогодні…
— Так, так. Ще дві секунди, і ти пригадаєш і місяць, і власне дату. Та я не про те. Дати — то ваш чоловічий час. А наш час — це події. Згідно з календарем жіночого народу, сьогодні шість днів від дня народження Аннабель.
— Аннабель, — повторив я. — Твоя донька?
— Минулого тижня їй виповнилося дванадцять років.
— І це ти до того, що?
— Що від Вейленів ні вітальної картки, ні подарунка.
— Боже, — знітився я. — Мені так соромно. Я…
Вона підняла руку, перепиняючи мої вибачення.
— Джеку, ти не згадав би про день народження моєї доньки, навіть коли б від того залежало твоє життя. Ані про мій день народження, ані мого чоловіка. Ти, мабуть, і про свій пам’ятаєш тільки тому, що потай записав його десь на руці. Проте вітальні картки ми завжди отримуємо. Вгадаєш чому?
— Бо Емі пам’ятає.
Наталі зробила жест у повітрі, ніби ставила «птичку».
— І не тільки про дні народження. Дату нашого з Доном весілля. Дати смерті мами й тата і дату їхнього весілля. Вона експерт з родинної хронології. З року в рік вона пам’ятає і робить все, що потрібно.
— Вона якось це пояснила, коли…
— В тому й річ. Вона приїхала без попередження, випила чаю, піднялася нагору, спустилася, поцілувала сестру — і все, візит закінчено. Загалом поводилася так само, як завжди — така мила, просто вбила б, але ні пари з вуст про те, що вона забула про день народження власної племінниці — хоча вона сто разів уже мусила би про це згадати.
