Моя неймовірна подруга

Те, що ми їхали саме до новобудов, давало змогу не проїжджати повз бар «Солара».

— Мене не обходить, побачить нас Марчелло чи ні, — спокійно сказав Стефано, — але якщо тебе це обходить — зробимо, як ти хочеш.

Ми в’їхали до тунелю, у напрямку узбережжя. То була та дорога, якою ми ішли з Лілою багато років тому, коли нас захопила злива. Я нагадала їй про це, вона усміхнулася, Стефано хотів послухати про цю пригоду. Ми розповіли йому все до найменших деталей, веселилися і так прибули до Ґранілі.

— Ну, то як вам машина? Швидко бігає?

— Аж дух захоплює! — з ентузіазмом сказала я.

Ліла промовчала. Вона оглядалася навколо, час від часу торкала мене за плече, щоб привернути увагу до якоїсь будівлі, неприхованої бідності вулиць, ніби знаходячи підтвердження якимось своїм думкам, які я повинна була зрозуміти сходу. Потім ні з того, ні з сього запитала у Стефано серйозно:

— Ти справді не такий?

Він поглянув на неї у дзеркало заднього огляду:

— Як хто?

— Сам знаєш.

Він не відповів відразу. Помовчав, а потім сказав на діалекті:

— Хочеш, щоб я сказав тобі правду?

— Так.

— Старатимуся бути не таким, а там як вийде.

Так мені стало зрозуміло, що Ліла приховала від мене низку подій. Той натяк свідчив про особливі стосунки, про те, що вони і раніше розмовляли віч-на-віч, і не жартома, а серйозно. Що сталося за той час, поки я була на Іскії? Я повернулася до неї, вона не поспішала з відповіддю. Мені здалося, що відповідь Стефано її роздратувала своєю невизначеністю. Я дивилася на неї, залиту сонячним світлом, з напівзаплющеними очима, у блузці, що роздувалася вітром.