Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Критика » Гра триває. Літературна критика та есеїстка
Гра триває. Літературна критика та есеїстка - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Гра триває. Літературна критика та есеїстка

Электронная книга - «Гра триває. Літературна критика та есеїстка». Краткое содержание книги:

Нова книга статей та есеїв відомого поета і прозаїка Костянтина Москальця присвячена в основному поетам і поезії. У наші дні, коли навіть поезія сприймається бігло та похапцем, наче в ритмі попси, автор нагадує про іншу музику, про інший підхід — неквапливе і вдумливе прочитання-переживання поетичного тексту. Поезія для Москальця є дивом, і передовсім — таємницею, яка потребує не розгадки, а причетності. Як на полотні майстра, тут для есеїста немає нічого випадкового чи другорядного — однаково інтенсивні та важливі і смислові, і музичні відтінки твору. На сторінках книги не знайдете жодних ієрархій, однак незаперечними «екзистенційними орієнтирами» авторові стали Улюблені — Микола Зеров і Володимир Свідзінський. А також — Грицько Чубай, про надзвичайне раннє обдарування якого Москалець веде мову, не обминаючи гіркого збігу обставин і життєвих перипетій у сутінках застою, піднесення і сум'яття духу. Пронизливо і глибоко написано про поетів-сучасників Наталку Білоцерківець та Людмилу Таран, Володимира Кашку та Василя Герасим'юка, Ігоря Римарука та Івана Малковича. Зацікавлять читачів і роздуми над романом Марка Роберта Стеха «Голос» та книгою прози Миколи Рябчука.
1 ... 87 88 89 90 91 92 93 94 95 ... 101
Перейти на страницу:

Дзеркало є порожнім означником, уміститися та втопитися в якому (у власному відображенні) може безліч образів означуваного: дзеркало є письмом. Безмежним дзеркалом порожнього означника є і оця заіменна Чубаєва «вона», здатна вмістити в собі незліченні процесії означуваних. За одним застереженням: вони всі мають належати до жіночого роду. «Вона» — це суто жіноче дзеркало, найтонше світло особливого статусу, а не статі, вибіркове дзеркало, де відображаються вишня за вікном, зоря, хмара, телеграма, мова, одним словом — «вона»:

бачу в дзеркалі срібні телеграми хмар що ніким не підписані — бо для найтоншого світла як не шукай не віднайдеш ім'я («Марія»)

Драма Чубаєвого вірша полягає в усвідомленій потребі визволення «її» від дзеркальної мани (до речі, це може бути не тільки дзеркало, а й фотографія). Копія в дзеркалі перевершує оригінал, але це перевершення відбувається лише в уяві оригінала; однак наша проблема полягає в тому, що «вона» не має оригінала. «Її» не варто шукати поза межами вірша, сказав Грицько. Чітко сформульоване питання: «щó їй?» здобуває не менш виразну відповідь: їй — потреба визволитись із полону. Риторичне затягування, нерозв'язане відтермінування смислу в першому варіанті вірша (перелік/облік того, що належиться «їй») поступається місцем осяянню, котре настає в другому варіанті: Чубай усуває позитивність свободи, яка мала би полягати у вірі в невідоме наразі ім'я і, вводячи яв анафеми, розв'язує напругу ідентифікації з Нічим. Втрачаючи ідентичність із «нею», Ніхто з «нею» зливається, розчиняється в «ній» — а «вона» розчиняється у водах вірша; дисконтинуальність, перервність «її» вилученості й загрузання в штучному античасі анаграми обертається плином зеленóї течії.

Осяйний фантазм у свічаді чужий і моторошно прекрасний іще й тому, що він не має шкіри, пружної на дотик, крові, солоної на смак: до мани неможливо доторкнутися, пальці пестять холодну дзеркальну твердь. Поверхня мани ніколи не зволожується краплями солоного поту, у дзеркальному потойбіччі, яке для «неї» тут, панує вакуум безгоміння, особлива німота чатування неназваної ніщоти, беззвучне ридання фонем, ув'язнених графемами. Про повернення в себе — до цілого ім'я та живої шкіри — виразно говорять обидва варіанти одного й того ж рядка:

1) їй потреба вернутись в своє і в солоне 2) їй потреба вернутись з німого полону

Чубай іще й тому пропонував «їй» у «Світлі і сповіді» пошукати інших плес, що вода, на відміну від свічада, яке відчужує, дозволяє зануритися в себе, злитися воєдино. У нашому вірші ця альтернатива переходу до відображення у воді озера не надто простежується.

Означник потребує повернення до свого означуваного, а таке повернення можливе тільки в знаці або, за Чубаєм, в імені. Сьогодні це ім'я не знає дороги до вуха; навіть почувши його крізь нарцисичне успіння в тексті, «вона» навряд чи відгукнеться на це, власне ім'я, сприйнявши його радше як анафему. Але якраз анафема (тобто, за етимологією, відлучення) спроможна розірвати сіамське спряження реальності поезії із дзеркальною віртуальністю письма. Якраз анафема створює рятівну дистанцію нікомуненалежності, шпарину в коді. Ступор загрузання в холодній, дзеркальній тверді письма можна розчаклувати за допомогою іншого письма — поверх письма того самого, завдяки знакам без фіксації, носіям неповторного почерку й неінформативних повідомлень свободи:

бачу пальці її що біжать по темніючій шибі — пишуть наймення дзвінке для летючої срібної риби («Марія»)

Це незриме письмо, безслідне графіті — не зберігається, не накопичується, не потрапляє до пастки — і саме не є пасткою. Воно, як і голос, летке. Воно — як гра або танок світла на хвилях. Власне ім'я, написане незримими літерами, рятує від зримості власного лиця, і сьогодні нам залишається тільки проказати його вголос, щоби воно щезло остаточно. Описуючи відкриття Соссюра, пов'язані з анаграмами, Жан Бодріяр у «Символічному обміні і смерті» пропонує називати розпилену присутність провідних фонем вірша анатемою. Аналізуючи звуковий матеріал, що міститься уже в перших рядках нашого вірша (і виграє на течії цілого тексту), можна виокремити прочитувану послідовність:

тАк упевнено Маються кРИлА у воронА тАк тРИМАється певно зА гілля рукА

Анатемою є ім'я «МАРІЯ» (між іншим, ім'я матері Грицька Чубая). Обігруючи й розпорошуючи це материнське ім'я (анаграмоване слово-тему, котре непотаєно постане в поемі «Марія»), Чубай, сам того не відаючи, подає чудовий ілюстративний матеріал до деяких висновків Бодріяра. Адже віднайдене нами ім'я, «що звучання своє мов анатему слуха» повертає «її» до символічного обміну початку й кінця, не наділяючи «її» при цьому статусом означуваного й суб'єкта. Розпилене в тексті, воно не збирається поетом докупи, не нагромаджується як цінність. Якраз спосіб подрібнення цього імені, винайдений Чубаєм (навряд чи зумисно), викликає запаморочливу втіху: адже перед нами — і з нами — знову й знову відбувається жертвопринесення (одне з первісних значень терміна «анатема»), розбивання дзеркала вдрузки, що обертається створенням чудового вірша і є поетичним актом як таким. Потік вірша утворює процес жертвопринесення, роз'єднуючи приватне ім'я Марії на елементи поетичного космосу, заповнюючи його «м», «а», «р», «і», «є», «ю» по вінця — і цим ущент визволяючи «її». Слухаючи анафему власного імені, «вона» перестає бачити себе, без решти розчиняючись у витонченому й прохолодному аутодафе рим та анафор Чубаєвого тексту. «Символічний акт, — зазначає Бодріяр, — полягає не в оцьому „поверненні“, не в ретоталізації після відчуження, не у воскресінні ідентичности, навпаки, він полягає у вивітренні наймення, позначника, в екстермінації терміну, в безповоротному подрібненні, — саме воно й робить можливою інтенсивну циркуляцію всередині поетичного твору (як і всередині первісної групи з нагоди свята чи жертвопринесення), саме воно й повертає мову до втіхи, від котрої тут теж нічого не залишається і нічого не походить». А за стрімкою течією біжить посуха, що в результаті дає цілковитий нуль; Чубай уник позитивності, залишивши свій вірш без назви (без імені) і не давши очевидних підстав вважати, ніби тут чаїться зашифроване ім'я. Тут відсутній код Загадки; втіха, яку ми здобуваємо, рецитуючи «так упевнено маються крила…», є втіхою від обігу звучання, а не від розгадування інтелектуальної шаради. Грицько Чубай анітрохи не хитрував, пояснюючи дружині, що за означником «вона» нікого нема; там дійсно більше нікого нема, і він доклав до цього неабияких зусиль, і зусилля ті виявилися немарними. «В цьому й полягає різниця поміж простим задоволенням від криптограми (це всі види знахідок, де операція у підсумку дає завжди позитивний залишок) і символічним випромінюванням поезій. Інакше мовлячи, якщо поезії до чогось і відсилають, то це завжди НІЩО, неіснуючий елемент, нульовий значеник. Саме оце запаморочення від цілковитого розв'язання, котре залишає абсолютно порожнім місце значеника і референта, і становить чарівну потугу поетичного слова», — резюмує Бодріяр.

1 ... 87 88 89 90 91 92 93 94 95 ... 101
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)