Гра триває. Літературна критика та есеїстка
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Факт
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Гра триває. Літературна критика та есеїстка». Краткое содержание книги:
Саме тут відчувається засадничий брак одного з найулюбленіших концептів Чубая: д з е р к а л а. Адже примружуючи вії рецепції, вигостреної багатолітнім перечитуванням, ми зауважуємо, що «вона» знаходиться якраз у дзеркалі, а дзеркало — на стіні, а од стіни до вікна (суто дзеркальне відображення) усього-на-всього один короткий крок. «Вона» є там, де її, властиво, нема: у дзеркальному відображенні. Дзеркало навпроти вікна вбирає видимий світ — і відбиває його знову, у доодвічний колообіг життя й смерті. Що ж тим часом «вона»? А «вона» перебуває на найтоншій, власне, немислимій грані поміж поверхнею дзеркала й зворотнім боком відображення. «Вона» не має себе всієї, обернена до себе лише видимістю. «Вона» не може повернутися до себе спиною (якщо в «неї» взагалі є спина), заховатися від паноптичного випромінювання погляду, перестати бути, щоби здобути можливість становлення. І кінця. Означник «вона» бачить себе в дзеркалі нескінченно; але побачити себе означає побачити означуване, а не означник, тобто побачити те, чим вона не наділена реально й сутнісно: побачити себе означає побачити суб'єкта. Позареальна «вона» сама себе зачакловує в суб'єкта, тим самим вилучаючи з яких завгодно природніх (чи там соціальних) зв'язків і обігів. Доля, вилучена з обігу, виглядає саме так: як відчуження та брак становлення. Ми вже знаємо це відкриття Чубая, він зробив його тоді ж, 1970 року, у циклі «Світло і сповідь», швидше за все розвиваючи й конкретизуючи магістральну тему нашого вірша:
Літній світ, заглядаючи до кімнати через вікно, помічає власне відображення в дзеркалі, впізнає себе і, відбиваючись від себе віртуального, до себе реального, втікає. Перетяг часу, нестримна течія колообігу, лет у занепад, у циклічне відтворення, обертання смерті й розмін її на життя. З «нею» все значно складніше. Дивлячись у дзеркало, «вона», звичайно, краєм ока зауважує відображений у ньому світ позад себе — «їй це дивне це літнє заснуле кіно», відчитуючи його як знайомий текст, складений графемами дощів і ромашок. Ці графеми і є тим, щó вони означають. Складність полягає в тому, що окрім писаного тексту світу «вона» бачить на екрані дзеркала ще й себе — і не впізнає цієї мови, не може її відчитати/перекласти/обміняти. «Вона» не може ототожнитись зі своїм відбитком, упізнати його і, скажімо, знуджено відвернутись: «адже це лише я». Лице в дзеркалі надто чуже, надто інакше — але чому? Тому що воно надміру, немислимо гарне. «Адже це не я, це — вона», — десь отаким мав би бути хід «її» думок, якщо «вона», звичайно, наділена здатністю судження. Жодна «вона» не може сказати про себе «я». І це пастка для мови, бо «немислимо» означає «невимовно». У невимовному екстазі мова самовтрачається, власне ім'я не знає більше дороги до вуха. Те, що «вона» відчуває, милуючись відбитком (припустімо, письмом), межує з гіпнотичним жахом безмежно солодкої млості успіння, тягар невагомості якого сповільнює рухи, зупиняє подих. Зйомка/демонстрація «найдовших годин» заснулого кіно триває у фантастично сповільненому темпі, у штучному часі моторошної репродукції єдиного кадру.
Заворожена анонімним відображенням, «вона» втрачає себе (і не може втратити) у тому, хто дивиться «їй» у вічі з дзеркала — а звідти дивиться Ніхто (кращим відповідником було би російське слово «некто»). Ніхто, дивлячись на «неї» звідтам, упізнає «її»: це я, Ніхто. Нарцисична анігіляція зависає в безчасі: перетяг, який існує поміж життям і смертю, не може існувати поміж Нічим і Нічим. «Вона» не впізнає себе й цим самим знищує ідентифікаційний код; натомість Ніхто ідентифікується з «нею» — і це двоєдиний процес, де А = А, і А ≠ А одночасно, точніше — безчасно.