Музей покинутих секретів
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-293-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Музей покинутих секретів». Краткое содержание книги:
Блін, ото й усього?! Ото треба було якісь загадкові привіти «матінці» передавати (все-таки спитати я в мами спитаю, що за один, — якщо вона, звісно, згадає!), п'ять хвилин виснути над душею й грузити бозна-чим — і все для того, щоб одержати автограф, який і так дається надурняк кожному, хто попросить?..
Або я чогось не розумію — або цей суб'єкт таки якийсь причмелений. Іґуана, не іґуана, а таки якась інша форма життя — якщо спеціально її не вивчати, не збагнеш, що в неї на мислі.
— Дзвоніть, — каже він уже на прощання, ховаючи заповітного записничка у внутрішню кишеню свого сурдута, — якщо буде треба…
Так, ніби це я тут була прохачка, і відтепер мені, як своїй людині, гостинно відкриваються двері не з вулиці, а з кулуарів, по дзвіночку, як і годиться межи своїми людьми. Адьки він уже мовби й не бачить, геть і не дивиться в його бік, — Адьки тут не стояло і в списках не значилося, і його родичам привітів не належиться (наприклад, Довган Олені Амброзіївні, рік народження — 1920, рік смерти — 1947, місце смерти невідоме).
— Товариш ваш… — бліц-пауза, перевірочка така, тичок очима: який тут зв'язок, наскільки Адька мені «товариш»? — Має мій робочий телефон… Звертайтеся…
А я, бач, здуру Адьку погнала чесним шляхом, офіційним, через «вертушку». А можна було б і заощадити клопоту, скориставшися своїм усенародним іменем — і зовсім не «в службових цілях», хто б подумав. Хто б припустив, що «Діогенів ліхтар» виявиться улюбленою передачею працівників СБУ. Чи то пак, Вероніки Бухалової (бідна дитина, це ж скільки вона мусила намучитися в дитсадку і в школі з таким прізвищем!) — студентки консерваторії, майбутньої піаністки, ну й діла. Ні, все-таки працювати на телевізії часом і поплатно, перепадають і дивіденди, не самі лише докуки…
А от без прощального рукостискання (судячи з секундного вагання, в Павла Івановича мелькнула й така ідея!) ми обійдемося — ручки в нього, на диво, не пухкенькі, не короткопалі, цілком навіть інтеліґентні руки, але все одно, мабуть, пітніють. І хоч як по-військовому штивно він держиться, а статурка таки немужня: грушовидно опливає до стегон. І піджачком не приховати, що зад завеликий — пухкий, випинається. Жіночий зад. Щастить мені сьогодні на промовисті зади.
Нарешті ми самі. Ще кілька кроків у бік Золотих воріт (не змовляючись — до кав'ярні коло фонтану) — і Адьо закидає мені руку на шию й несе її там, тяжку, як голодне звірятко, що знай норовить куснути, смикнувшися нижче, і я так само відрухово чіпляюсь йому за стан, дотримуючи кроку, вгризаюсь боком у бік і чую його тепло: закон сполучених посудин, як каже Адьо, і якщо Павло Іванович Бухалов, за невитравною цеховою звичкою, проводжає нас поглядом з-за рогу (чи як там це робив Штірліц), то тим гірше для нього: хай піде і вдавиться своєю котлетою.
— Він, як тільки тебе вгледів, зразу штани спустив! — сміється Адьо. — Ти б чула, як зі мною в кабінеті в себе розмовляв, перш ніж мою заяву підписати, — а хто, а звідки, а навіщо, а хто вона вам, а звідки у вас інформація, — допит формений. Під кінець я вже й сам почував себе досить підозрілим типом… А тут, ну просто метаморфоза!
— Ось вона, велика сила батьківської любови…
— І Лялюсьчиної популярности, прошу не забувати!
— Ага, серед есбеушників особливо. Не сумніваюся, що він о тій порі, як я в ефір виходжу, вже давно спить як бабак, — після новин зразу ж і в люлю. Теж мені, фан знайшовся…
— Все одно, Лялюсь, — ти телезірка, ти відома постать — це грає, ого як, сама бачиш… Він же й той привіт Ользі Федорівні на ходу придумав, щоб і собі якимсь боком примазатися до твоєї слави.
— Гадаєш?
— Та ну, стопудово! Показати, що й він тут не якесь фуфло, не лівий пацан, отак з вулиці… От побачиш, подзвони мамі. Певен, що Ольга Федорівна дуже здивується.
— Бухалов, але ж і прізвище!
— Я теж думав, лусну, коли він назвався. Насилу стримався.
— А він тобі там у себе в архіві що, тільки Павлом Івановичем козирнув?
— Кажу ж тобі, там до нього взагалі було не приступися. Привітний, як носорог під час гону.
— Але бодай заяву підписав?
— Підписати то підписав, сказав, будуть шукати, але ґарантій, що знайдуть, нема жодних. Лиши сперанцу, хто сюди заходить, — десь так. Ну, тепер, думаю, напружиться…
— Господи, Вероніка Бухалова — треба ж ТАК обізвати дитину! Це ж як, цікаво, вони на неї вдома кажуть — Вера? Ніка? Рона?
— Ніка, напевно. Рона, то якось уже занадто інтеліґентно…
— Ну, він же все-таки не мент, а, тіпа, «інтелідженс сервіс», ні? Дочка в консі… І, ти завважив, — у нього досить пристойні руки?