Ежені Гранде. Селяни
- Автор: де Бальзак Оноре
- Серия: Вершини світового письменства #38
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Елеонора Ржевуцька
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ежені Гранде. Селяни». Краткое содержание книги:
«Як! наші сторожі ще сплять в таку пору?» — сказав собі парижанин, вважаючи себе великим знавцем у справі охорони лісу.
За чверть години ходу він досяг річкових джерел на височині Коншів, і зір його був причарований одним з тих пейзажів, описові яких треба було б відвести, як і історії Франції, тисячу томів або одним єдиний том. Задовольнімося двома фразами.
Пузата, схожа на оксамит від листя карликових дерев і підточена знизу Авоною скеля, становище якої надає їй схожості з величезною черепахою, перекинутою над водою, утворює арку, крізь яку око охоплює невелику водну поверхню, ясну, немов дзеркало, бо Авона тут здається заснулою, а далі закінчується каскадами, що спадають з високих скель, де під напором води дрібний верболіз безперервно гойдається, наче ресори, взад і вперед.
За цими водоспадами — схили пагорба, стрімкі, наче одягнута мохом та вересом Рейнська скеля, і, як і вона, строкаті від проступів сланців, що там чи тут виливають білі піняві струмки, для яких постійно зрошувана й вічно зелена луговина становить водойму; далі для контрасту до дикого й відлюдного пейзажу, по той бік цього мальовничого хаосу, поза полями видно сади села Коншів, з купою будиночків і дзвіницею.
Оце дві фрази, — а схід сонця, а прозорість повітря, а вкриті росою луки, а поєднання води й лісу!?., уявіть самі!
«Слово честі! це майже так само красиво, як в Опері!» — вигукнув у думках Блонде, йдучи вгору несудноплавною частиною Авони, примхливі вигини якої різкіше виділяли пряме, глибоке й тихе річище нижньої Авони, замкненої між високими деревами Егського лісу.
Блонде не дуже далеко продовжив свою ранкову прогулянку — його незабаром зупинив один із селян, які в цій драмі становлять статистів, таких потрібних для дії, що починаєш вагатися між ними й першими персонажами.
Підходячи до групи скель, де основне річище наче придавлене між двома дверима, наш дотепний письменник помітив людину, застиглу в нерухомості, здатній збудити зацікавлення всякого журналіста, якби обличчя та одяг цього живого істукана вже не заінтригували його.
Він пізнав у цій скромній особі одного з тих старих, любих олівцеві Шарле[51], які міцністю будови, пристосованої до перенесення знегод, нагадують старих служак цього солдатського Гомера, а почервонілим, ліловим та зморшкуватим обличчям, що не виявляє покірливості,— його невмирущих підмітальників вулиць. Капелюх з грубого фетру з крисами, пришитими до денця, оберігав від негод його мало не лису голову; з-під капелюха вибивалися дві косми, за які художник платив би по чотири франки на годину, щоб мати змогу скопіювати цей сліпучий сніг, розкиданий, як у всіх невмирущих класичних патріархів. Із того, як запали щоки, продовжуючи рот, неважко було здогадатися, що беззубий дідусь частіше заглядає в бочку, ніж у діжу. Сива, ріденька борода твердістю коротко підстриженого волосся надавала чогось загрозливого його профілеві, його очі, занадто маленькі для його величезного обличчя, з похилом, наче у свині, виявляли одразу хитрість і лінощі; але зараз вони ніби кидали відблиски, до того прямо втуплявся їх погляд у річку. За весь одяг цей бідар мав стару, колись синю блузу та штани з тієї грубої тканини, яка в Парижі йде на обшивку пакунків. Кожний городянин би злякався, побачивши на його ногах потріскані дерев'яні черевики, без найменшої ознаки соломи для пом'якшення гострих країв тріщин. Безперечно, блуза й штани не мали жодної цінності, крім як для чана паперової фабрики.
51
Шарле, Нікола-Туссен (1792–1846) — французький художник, славився своїми малюнками і літографіями з побутовою тематикою.