Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

З огляду на всі ці обставини слово „пестили“ стає надто відносним, майже втрачає свій зміст. До того ж Л. Б. Г. мав ще й чимало „тіток“: тітку Маргрет, тітку Лотту, тітку Ліану, тітку Марію, отже, його „пестили“ самі жінки; були в нього також „дядьки“ і „брати в перших“, що заміняли йому рідних батька й братів,— дядько Отто і дядько Петро, брати в перших Вернер і Курт; пам'ятав він і свого рідного діда, з яким „роками сидів над Рейном“. Як винятково здорову, інстинктивну реакцію можна розглядати й те, що мати за кожної нагоди, часом під дуже сумнівним приводом, не пускала його до школи. Хоч Л. Б. Г. виявляв незвичайну психічну силу, коли добровільно залишав територію, де його „пестили“, і йшов гратися на вулицю, де наражався на бійку і образи навряд чи він витримав би щоденний шкільний гніт. Якби Л. Б. Г.— це тільки гіпотеза — мав від народження хоч трохи викривлену чи хворобливу психіку, він довше як до чотирнадцяти років не витримав би того масованого, різнобічного натиску оточення: наслідком були б самогубство, невиліковна депресія або агресивна злочинність. Л. Б. Г. справді багато чого витримав і подолав. Він тільки не міг витримати й подолати того, що „дядько“ Отто, досі такий ласкавий до нього, врешті позбавив його товариства „братів у перших“ Вернера й Курта, на десять і на п'ять років старших за нього, які були йому єдиними оборонцями, не вигаданими, а справжніми. Соціальна прірва, що тим часом виникла між ним і його „братами“, помста і впертість безперечно спричинилися до його „злочину“ — незграбного фальшування двох векселів; після п'яти розмов із Л. Б. Г. Е. так і не з'ясував, чи не слід витлумачити незграбність цього вчинку як свідомий або несвідомий виклик „дядькові“ і „братам“. Оскільки це фальшування повторювалося (всього чотири рази: тричі справу заминали, і аж за четвертим разом передали до суду) і всі чотири рази зроблено ту саму помилку (неправильно заповнено графу: „словами“), напрошується здогад, що то був свідомий виклик, і причину його треба шукати в тому, що Л. Б. Г. за цей час довідався, які зміни в майновому стані Груйтенів і Гойзерів відбулися під час війни.

Як же Л. Б. Г. компенсував дитиною і підлітком свою беззахисність перед оточенням? Він, мабуть, інстинктивно відчув, що домашньої компенсації, яку ми тут визначили словом „пестощі“, йому не досить, що він мусить розвивати і свою власну ініціативу, що на матір і на численних тіток, особливо після від'їзду „братів“, він не може покладатися. Крім того, бачивши материну безпорадність і беззахисність, він дуже рано зрозумів, що кінець кінцем йому доведеться стати „головою родини“.

Тут Е. змушений ввести в ужиток поняття „відмова від успіху“ (далі позначатиметься скорочено — ВВУ). Спершу ВВУ в школі, де Л. Б. Г. часом загрожувало переведення до школи для розумово відсталих дітей. Всупереч своїм безперечним здібностям і розвиненому інтелектові, він поводився так, як у нашому суспільстві з його механічним підходом до людини й чекають від хлопця, обтяженого стількома антигромадськими прикметами. Він був набагато гіршим учнем, ніж мав бути, навіть якоюсь мірою симулював недоумство. Він не залишався на другий рік тільки тому, що не хотів потрапити до школи для відсталих, а до тієї школи не хотів потрапити тільки тому, що до неї було важко добиратись і мати за нього боялася. Він признався Е., що „залюбки пішов би до школи для відсталих“, але на той час вона була в далекому передмісті, а мати працювала, і йому рано довелося взяти на себе хатню роботу, тож йому не вистачало б часу на довгу дорогу.