Чорний лабіринт. Книга третя

Того дня Федір і Патриція поверталися з моря пізно. До обіду ще сподівалися, що Юта і Хорст, як завжди, прийдуть на пляж, на облюбоване місце, а по обіді вже й чекати перестали. Пат висловила припущення: мільйонери, мабуть, подалися купувати яхту. Про купівлю яхти розмова між ними точилася щодня. В тому, як Патриція говорила про бажання молодого барона зробити подарунок своїй чарівній обраниці, звучала неприязнь і ще щось глибоко приховане. Проте Федір не надавав значення її словам, бо бачив у тому звичайну жіночу заздрість.

Коли піднялися сходами з пляжу на набережну Ла-Кондамін, сонце вже геть скотилося до обрію. Сіли на лаву, повзувалися і рушили далі. Ажурний місток перевів їх через бурхливий, запінений Гомат, і, розморені, з приємною втомою у м'язах, вони вийшли на звивисту Порт-Нев. До пансіонату Бенедетті лишалося кількасот метрів, проте Патриція чомусь зволікала, ніби не хотіла туди йти. Вона запропонувала посидіти кілька хвилин у сквері. У неї гули ноги: так принаймні вона пояснила своє бажання знову сісти на лаву.

Федір не опирався, поспішати було нікуди. Купив у кіоску свіжу «Ніс-Матен». Федір щодня купував цю єдину в Монте-Карло газету, аби вдосконалюватись у французькій мові. Відтоді як у нього з'явилася надія стати корисним своїй Батьківщині, він методично готував себе до праці професійного розвідника, а знання мов, на його переконання, у цій справі важило немало.

Розгорнув газету і побачив фото хлопчика років десяти, який нагадав йому сина. Зовні вони навряд чи були схожі, проте щось кольнуло в серце, з глибини душі піднялася хвиля гіркого смутку. Він зловив себе на думці, що все рідше згадуються йому домівка, дружина, сни. «Невже розлука і вся оця чужинницька атмосфера здатні стерти з пам'яті найдорожче?..» Зітхнув важко. «Бач, як воно склалося — син без батька росте. Росте! Вже, мабуть, виріс… В сорок першому йому було два з половиною роки. Скільки ж це йому? Мабуть, уже скоро і школу закінчить… Який він зараз, його синьоокий Павлусь? Малим був на матір схожий — кажуть, на щастя. Проте яке то щастя: рости без батька? Він того «щастя» і сам зазнав досхочу… Замолоду мріялось про справедливість, вірилось у те, що народжений для любові і щастя… Де воно те щастя? А любов? Вона єдина тримає на цім світі. Свята любов до рідної землі! Вона безмежна, та любов! У ній живуть батько з матір'ю, дружина, син і рідне місто з його дніпровими кручами, тополями, каштанами, віковою історією й очищаючою душу животворною піснею, реаліями революційної і повсякденної боротьби народу за краще майбутнє… У тій боротьбі багато людей поклали своє життя в підмурок величного храму свободи. Але, мабуть, це природно: ті, хто в атаці йдуть попереду, гинуть першими, проте саме вони забезпечують перемогу. Так загинув батько… Ніякого іншого кінця не прошу в долі, аби лише сподобила й мене впасти у праведному бою…