Небезпека рецидиву

— Не роби більше дурниць, Мікаелю! — попросила Карі.

Я поцілував її і пообіцяв дурниць не робити. Але сидячи за кермом і пускаючись у дорогу, я вже не був певний, чи правильно чиню. Вранці не мав жодного сумніву, що на правильному шляху, а тепер увесь задум видавався безглуздим і марним. Шанси хоч щось знайти — мікроскопічні. Мудріше було б повернутися додому й зайнятися процедурою, своєю безпосередньою роботою; підготувати завтрашній день. Я не зупинився, їхав далі.

Дорога туди забрала майже годину. Увесь день було хмарно й сіро, а тепер на заході проясніло. Низьке сонце помалювало навколишній світ у м'які, пастельні барви, кинуло на землю довгі тіні. Знайти хутір виявилося важчим завданням, аніж я собі думав. Я кружляв вузькими доріжками, упирався в глухі кути і весь час змушений був напитувати дорогу. Уже смеркало, коли я опинився на перехресті трьох доріг. Попереду в дедалі густіших сутінках мерехтіло море. Я звернув праворуч, скотився донизу крутим схилом і в'їхав на подвір'я хутірця. Вийшов з авта, постукав. Двері мені відчинила літнього віку жінка, було їй на вигляд щонайменше сімдесят, з настороженим поглядом в ясних очах.

— Я шукаю домівку Клари Ґюльбрандсен, — сказав я.

Жінка кивнула. Говорила вона по-сільському.

— Клара тутка більше не жиє, — пояснила вона. — Клара теперка в старечому домі.

— Я знаю. Хотів би тільки знайти будинок…

Стара вагалася.

— Я з ріелторської контори, — вигадав я на ходу. — Директор попросив мене оглянути садибу.

Жінці ніби відлягло, вона кивнула й показала, куди йти.

Її пояснення були дуже прості: вернутися до перехрестя, а тоді ліворуч. Я проїхав доріжкою, яка закінчувалася посипаним гравієм паркувальним майданчиком. Інших автівок там не було. Я запаркувався, вийшов з авта, трохи подумав і замкнув дверцята. Знайшов у паркані хвіртку й рушив вузькою, утоптаною стежкою, яка збігала вниз схилом. Переді мною лежали пагорби, порослі травами стрімкі схили, а далі — море, велике, чорне, пустельне.

За кілька вечірніх годин дуже похолодніло — останній мороз, невластивий цій порі року. Волога земля вкрилася інеєм; високі стебла й віхті торішньої трави обабіч стежки здавалися білим частоколом у густому смерку, а довколишні луки виблискували в сяеві зірок. Я обережно сходив донизу стежиною. Маленькі калюжки вкрилися тонкою кригою; я чув, як крижинки тріскають під моїми черевиками. Так дійшов до ще однієї хвіртки, відчинив її і ретельно зачинив за собою — звичка набута ще в дитинстві, коли ми літували на сільському хуторі; обійшов горбок і побачив будинок.

Приземкувата біла хатка стояла в маленькій, затишній бухті. Позад хатини велетенською, темною тінню височіла скеля. У бухті раз у раз, з рівними проміжками, спалахувало світло маяка. Потужний білий промінь на мить освітлював небо, а тоді знову западала пітьма, ще густіша, ніж перед тим.