Мистецтво і життя. Збірник

Кіно давно вже захоплювало Кокто. Короткометражний аматорський фільм «Кров поета», знятий ним 1931 року, ще й досі відомий в усьому світі. Ось уже тридцять років, як він іде в Нью-Йорку та Берліні. Спробуємо розповісти про внесок Кокто у мистецтво екрана. Класифікуючи свої твори, він звичайно наклеював етикетки: поезія роману, поезія театру, поезія кіно. Зокрема, він зрозумів величезні поетичні можливості кіно, якому приступні будь-які чудеса, необмежена свобода миттєвих перемін, втілення символів. «Орфей» і «Красуня і Чудовисько» досі лишаються і назавжди залишаться у числі найоригінальніших творів, зафіксованих камерою. Нещодавно нам довелося знов побачити їх по телевізору; вони не застаріли і ніколи не застаріють.

Після другої світової війни Кокто жив то на півдні Франції, то поблизу Фонтенбло у Мійї-ла-Форе у власному будинку, який він перетворив на свого роду шедевр декоративного мистецтва, дружби, продовженого дитинства. Більшу частину свого часу він віддавав декоративним працям, оформив каплиці (у Вільфранш-сюр-Мер і в Мійї) і будинок мерії (у Ментоні), продемонструвавши справді чудову майстерність композиції і малюнка.

У той же час він писав поеми («Світлотінь»), есе («Щоденник невідомого») і п’єси («Вакх»). Ця надлюдська праця виснажувала Кокто. Його постійно оточують нерозуміння і пересуди, його атакують вороги з усіх таборів, і він вирішив, що Французька академія повинна стати «пристановищем для гнаних митців, яких обвинувачують в індивідуалізмі».

Якось ввечері, на обіді в одного з наших друзів, виходячи з-за стола, він узяв мене за руку. «Я хотів би поговорити з вами, — сказав він. — Ось вам, очевидно, говорили, що я не маю ані найменшого бажання вступити до Французької академії і навіть відхилю цю честь, в разі мені її запропонують, бо це не в моєму стилі, це було б запереченням усього мого життя… Так от, це неправда. Коли Академія зажадає мене прийняти, це надзвичайно втішить мене… Всупереч легенді, я завжди з великою повагою і навіть любов’ю ставився до традицій. На мій погляд, нема нічого дурнішого за конформізм антиконформізму. І потім є ще одна причина. Мені потрібна опора, мені треба почувати підтримку друзів. Ви навіть не уявляєте собі, яких нападок я зазнавав, як мене переслідували і цькували… Так, я знаю. Багато хто, навпаки, вважає мене такою собі пещеною, капризною дитиною. Усе своє життя я страждав від цієї помилки… Я трудівник і майстер літературного цеху… Втім, судіть самі. Коли ви вважаєте, що у мене є серйозний шанс, коли вирішите підтримати мене, я виставлю свою кандидатуру».