Мистецтво і життя. Збірник

«Півень та арлекін» — твір, який зробив Кокто рупором «Шестірки»[214], музичного антивагнерівського руху і кубістського живопису. «Бережись живопису!»[215] — закликають деякі плакати. Я додам: бережись музики! У словнику поета завжди забагато слів, у палітрі художника — забагато фарб, у клавіатурі музиканта — забагато нот». Це було суто французьке повернення до точності і чистоти стилю.

Монпарнас[216] відірвав Кокто від багатого нового будинку на вулиці Анжу, де жила його родина. Пікассо перший зрозумів, що Монпарнас такий само мертвий, як і вулиця Анжу. Кокто пішов на виучку до нового генія — Раймона Радіге[217], якому на той час було п’ятнадцять років. Цей митець, який рано дозрів, був маленьким, блідим, короткозорим підлітком. «Він очищав штампи від рутини, здирав шкурку з заяложених істин». Його романи — таке ж саме виняткове явище, як і поеми Рембо. Гарний роман, написаний у двадцять років, — завжди чудо. Радіге підтримав Кокто у його повороті до класицизму, він спонукав його стерегтися нового, коли у нього надто новий вигляд, протистояти авангардистській моді і шукати взірців у старих майстрів. Художник оволодіває своїм фахом, копіюючи шедеври. Корнель став Корнелем, наслідуючи іспанців. Так і Радіге став самим собою, коли створив, копіюючи «Принцесу Клевську», свій «Бал у графа д’Оржель».

Під благотворним впливом свого юного друга Кокто взяв за взірець «Пармську обитель», коли писав «Тома-самозванця»; Малерба і Ронсара[218], коли створював «Церковний спів». Якщо недавно він мчав щодуху до своїх дивних парадів, то після зустрічі з Радіге різко затормозив, вирішивши повернути на шлях класицизму. Він поставив себе тим самим у небезпечне становище, викликавши обурення і лівих і правих.

Кокто зробив спробу змінити форму, коли раптово смерть Радіге, забраного тифом, залишила його на певний час без керма і без вітрил. Не маючи сил перенести це горе, він намагався знайти забуття в опіумі і згодом лише з великими труднощами спромігся вилікуватись. Його врятувала праця. Просто гідне подиву, як багато він зробив з 1923 по 1956 рік. Три романи — «Тома-самозванець», «Великий відступ», «Важкі діти», які належать до кращих перлин у літературній скарбниці нашого часу; кілька томів поезії, чудові есе, як, наприклад, «Професіональний секрет» і «Тягар буття», і в той самий час він нарешті вирушив у плавання по червоно-золотій річці театру. Ще Радіге зрозумів, як тонко відчуває Кокто природу міфа, і звернув його увагу на грецьких трагіків. Спочатку він наслідував їх, разом з тим оновлюючи («Антігона»), і таким чином відкрив шлях Жіроду і Аную; потім він дав волю своїй фантазії («Пекельна машина», «Орфей»). Переслідуваний темою фатуму, він знайшов пристановище своєму відчаю серед зруйнованих колон стародавніх храмів. З оглушливим дзвоном подолав він стіну звичок і розірвав з бульварним театром.