Майстер і Маргарита

— Який там кіт? — з люттю закричала дівиця. — Осел у нас у філії сидить, осел! — І, додавши до цього: — Хай чує! Я все розповім, — справді розповіла про те, що сталося.

Виявилося, що завідувач міської філії, «який до краю занедбав полегшені розваги» (зі слів дівиці), страждав на манію організовувати всілякі гуртки.

— Очі замилював начальству! — горлопанила дівиця.

Протягом року завідувач устиг організувати гуртки для вивчення Лєрмонтова, шахово-шашковий, пінг-понговий та ще гурток верхової їзди. На літо погрожував організувати гурток веслування на прісних водах і гурток альпіністів.

І от сьогодні, в обідню перерву, входить він, завідувач…

— І веде під руку якогось сучого сина, — розповідала дівчина, — що невідь звідки взявся, в картатих штанцях, у надтріснутому пенсне і… мармиза цілковито неймовірна!

І тут же, згідно з оповіддю дівиці, відрекомендував його всім, хто обідав у їдальні філії, як визначного фахівця з організації хорових гуртків.

Обличчя майбутніх альпіністів спохмурніли, але завідувач тут же закликав усіх до бадьорості, а фахівець і пожартував, і кинув дотеп, і заприсягся, що часу співи відбирають лише дещицю, а користі від цих співів, між іншим, ціла хура.

Ну, безперечно, ясувала дівчина, першими вискочили Фанов і Косарчук, відомі на всю філію лакизи, і оголосили, що записуються. Тепер решта службовців упевнилася, що співів не уникнути, довелося записуватись і їм у гурток. Співати вирішили в обідню перерву, позаяк весь інший час був розподілений між Лєрмонтовим і шашками. Завідувач, аби показати приклад, оголосив, що в нього тенор, і далі все покотилось, як у поганому сні. Картатий фахівець-хормейстер загорлав:

— До-мі-соль-до! — повитягував найсором’язливіших з-за шаф, де вони намагалися врятуватися від співів, Косарчуку сказав, що в того абсолютний слух, заскімлив, заскиглив, просив пошанувати старого регента-співаку, постукав камертоном по пальцях, благаючи гримнути «Море славетне».

Гримнули. ї славно гримнули. Картатий справді тямив на своїй справі. Доспівали перший куплет. Тут регент вибачився, сказав: «Я на хвилинку!» — і… щез. Думали, що він справді повернеться за хвилину. Але збігло і десять хвилин, а його немає. Радість охопила філійців — утік.

І раптом якось самі собою заспівали другий куплет, усіх повів за собою Косарчук, в якого, можливо, і не було абсолютного слуху, але був досить приємний високий тенор. Проспівали. Регента немає! Рушили по своїх місцях, але не встигли повсідатися, як, проти свого бажання, знов заспівали. Зупинитися — де там. Помовчать хвилини три і знову гримнуть! Тут збагнули, що біда. Завідувач замкнувся в себе в кабінеті від сорому!

На цьому місці розповідь дівчини урвалась. Анітрохи валер’янка не допомогла.

Через чверть години до ґратованої огорожі у Ваганьковому під’їхали три вантажні авта, і на них повантажився весь склад філії на чолі з завідувачем.

Тільки-но перша вантажівка, гойднувшись у воротях, виїхала в провулок, службовці, які стояли на платформах і тримали одне одного за плечі, розкрили роти, і весь провулок виповнила популярна пісня. Підхопили її в другій машині, а потім і в третій. Так і поїхали. Перехожі, швидкуючи у своїх справах, кидали на вантажні авта лише побіжні погляди, анітрохи не дивувалися, гадаючи, що це екскурсія іде за місто. їхали справді за місто, тільки не на екскурсію, а в клініку професора Стравінського.