Смак життя
- Автор: Яворский Михаил
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Смак життя». Краткое содержание книги:
Сюжет розвивається на реальних подіях. Проте, усі імена вигадані. Будь-який збіг - випадковий.
Цю книгу я писав англійською, моєю другою рідною мовою. Висловлюю подяку Діані Фон дер Мюлль за її критичні зауваги і поради, які зробили роман яскравішим. Окрема вдячність нехай лине Барбарі Лімінг, викладачеві театрознавства та кінознавства у коледжі Гантер, за те, що невтомно надихала мене викласти свою історію.
Я вдячний МаріїДзесі-Думанській за творчий підхід до редагування українського рукопису.
Щира подяка Світлані Брегман, викладачеві перекладу Львівського університету за її українську версію книжки «Смак життя». Переклад, особливо переклад роману, -набагато складніше та вимогливіше завдання, ніж може видатися на перший погляд. Як сказав колись Федеріко Фелліні: «Інша мова - це інший погляд на життя.» У своєму красномовному перекладі п. Брегман вдалося уловити ритмомелодику мого англомовного рукопису і не заглушити голос мого авторства.
Минуло п’ять днів, а від Джеральдо новин так і не було. Крім того, прийшов лист від Ірени.
Починався він типово:
«Михайле!
Сьогодні я отримала твого листа з чеком на сто доларів, аліментами за травень. Дякую. Може, тобі буде цікаво, що зараз я працюю головною медсестрою в лікарні “Синай ”».
Далі йшла справжня мета листа.
«Мені шкода, що тебе арештували і викинули з Гантера. Мої сусіди розповіли мені про все це, як про сенсаційну новину.
Чому б тобі не залишити цей ідіотизм молодим (бо мудра людина так не робить) і почати жити відповідно до свого віку і статусу. Ці дурні революційні ідеї ще ніколи нікому не допомагали і ніколи допоможуть. Ми, І ОСОБЛИВО ТИ, не маємо права скаржитися на Америку. Ти отримав чимало стипендій, щоб здобути освіту, ЗАБУВ???!! Я знаю, ти будеш на мене гніватися і скажеш, що це не моя справа, але мені так прикро за тебе. Я не можу спокійно дивитися, як ти руйнуєш своє життя ідіотськими вчинками і викреслюєш усі ті роки своєї, і моєї, важкої праці. Що ж, що сталося, те сталося, але я сподіваюся, ти якось зможеш позбутися всього цього. Напиши, що ти плануєш робити!!! Повідом мене, якщо будеш міняти квартиру або телефон. Ти плануєш залишитися в Нью-Йорку?
До побачення,
Ірена».
Я отримав чимало листів від українських емігрантів, але від Ірени я нічого навіть не чекав. Деякі листи кляли мене за «ненависть до Америки», дехто питав, «чиїм я був агентом»? Ще дехто засуджував мене, називаючи «ганьбою для України». Останнє, мабуть, було тому, що в «Нью-Йорк Таймз» згадали про моє українське походження. Всі вони, разом з Іреною, подумали, що все, що я роблю, було націлене проти Америки. Проте я був більш ніж переконаний, що всі мої вчинки лише заради Америки.
Я цілком серйозно сприймав своє набуте громадянство. Воно дало мені права і наклало на мене обов’язки боротися проти системи, яка стала для свого народу паразитом, системи, яку навіть консервативний президент Ейзенгауер, застерігаючи, назвав «військово-промисловим комплексом». Радикальний рух, частиною якого я був, як і мільйони інших, мав спрямованість не тільки проти війни. Він також боровся за звільнення чорношкірих і жінок. І, між іншим, успішно. Темношкірий президент Сполучених Штатів і жінки з високими позиціями у владі і бізнесі були б немислимими без цього руху.
Цей рух також змінив структуру і завдання коледжів і університетів. Наприклад, у Гантері скасували самочинну Вчену раду. Натомість з’явився Сенат, до якого входили представники від викладачів, студентів, офісних працівників і технічного персоналу. Сенат має повноваження приймати рішення щодо «важливіших» і «дрібних» питань. Пам’ятаю, як під час перших засідань Сенату, членом якого я був, представник студентів запропонував об’єднати туалети для викладачів і студентів. Більшість представників професорсько-викладацького складу була категорично проти, адже досі викладацькі туалети були закритими для студентів. Я підняв руку і сказав, що я буду проти цього рішення тільки тоді, коли доведуть, що хімічний склад сечі викладачів і студентів різний. Сміх дещо розрядив напругу. Провели голосування. І пропозицію студентів прийняли.
Лист від Ірени мене засмутив. Вона мала рацію, стільки допомагала мені в навчанні. А я приніс їй стільки болю своїми походеньками і розлученням. Зараз вона хвилювалася, що я не зможу платити її утримання, та й, мабуть, щиро за мене переживала. Може, її питання, чи планую я залишитися в Нью-Йорку, означало, чи не планую я переїхати назад до Балтимора?
Я почувався так, ніби мені наснився поганий сон ще до того, як я заснув.
Гучний стукіт у двері розбудив мене!
«Поліція???» Я вискочив з ліжка.
З-за дверей почувся жіночий голос.
«Це я, Маріан, ваша сусідка. Я зі своїм новим приятелем. Хочу, щоб ти з ним познайомився».
О третій ночі???
Звали його Дік, випускник юридичного факультету в Слі, син відомого психоаналітика в Конектикуті. Він мав контору на Меді-сон Авеню. Обличчя його випромінювало ледь помітну впевненість і життєрадісність, яка особливо помітна була в його блискучих голубих очах. Голос створював враження ввічливого успішного адвоката.
Від Маріан він вже дізнався, що мене усунули і рекомендували до звільнення і що мою справу вів «адвокат руху».