Пригоди Олівера Твіста

Фейгінові, видно, дуже не хотілося пускати до себе гостя в такий пізній час, і він навіть пробурмотів щось про згаслий камін, та після того, як його супутник наполегливіше повторив своє прохання, він відімкнув двері й попросив гостя тихенько замкнути їх за собою, поки він піде по свічку.

— Тут темно, як у домовині, — мовив незнайомець, ступивши навмання кілька кроків уперед. — Не баріться.

— Зачиніть двері, — прошепотів Фейгін уже з другого кінця коридора.

І відразу двері з грюкотом зачинилися.

— Це не я, — мовив гість, намацуючи дорогу. — Це або вітер, або вони зачинились самі. Швидше несіть свічку, а то я собі голову розіб'ю в цій клятій норі!

Фейгін навшпиньки зійшов униз, незабаром повернувся із свічкою в руці й повідомив, що Тобі Крекіт спить унизу в задній кімнаті, а хлопці — в передній, а тоді знаком запросив гостя йти за собою і рушив сходами нагору.

— Осьдечки можна й побалакати, мій дорогесенький, — мовив єврей, відчиняючи двері кімнати на другому поверсі. — Ми тут ніколи не світимо, бо у віконницях є щілини, то, щоб сусіди не помітили світла, я залишу свічку на сходах. Отак!

Він поставив свічку на горішню сходинку, якраз навпроти дверей, і завів гостя до кімнати, умеблювання якої складалося лише з поламаного крісла й старої обдертої канапи, що стояла коло дверей. Незнайомець втомлено опустився на неї, а Фейгін пересунув крісло й сів навпроти. В кімнаті було не зовсім темно, бо двері були прочинені і свічка зі сходів кидала на протилежну стіну тьмяне світло.

Якийсь час вони розмовляли пошепки. Хоч розібрати можна було лише окремі розрізнені слова, випадковий слухач легко зрозумів би, що Фейгін захищається, а незнайомець у чомусь його звинувачує, і то дуже гнівно. Так вони перешіптувалися з чверть години чи й більше, а потім Монкс (саме так кілька разів називав його Фейгін) мовив, трохи підвищивши голос:

— А я вам знову кажу: в усьому винні ви самі. Вам слід було тримати його при собі, разом з іншими, й робити з нього звичайнісінького шмаркатого кишенькового злодюжку.

— Чи ви чули таке! — вигукнув єврей, знизуючи плечима.

— Ви що ж, хочете сказати, що не домоглися б цього, якби схотіли? — сердито запитав Монкс. — 3 десятками інших хлопців у вас виходило, а з ним не вийшло б? Якби вам стало терпіння, то, може, вже за рік його б засудили й вислали подалі від Англії, та ще й довічно.

— А кому була б із цього користь? — смиренно спитав Фейгін.

— Мені, — відповів Монкс.

— Але не мені, — ще смиренніше мовив єврей. — А я ж маю думати й про свою користь. Коли справу роблять двоє, то слід усе ж таки враховувати інтереси обох, хіба ви не вгодні, друже мій?

— Ну, далі? — нетерпляче сказав Монкс.