Тринадцята легенда
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-343-555-8
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тринадцята легенда». Краткое содержание книги:
Допитливій та кмітливій Марґарет доведеться не лише розгадати загадку «тринадцятої легенди», але й зустрітися зі своєю сестрою-близнючкою… яка померла при народженні.
Де ж знайти втіху і спокій?..
Я знала про ще один будиночок. Така собі невеличка хатка у лісі. Я там кілька разів цупила їжу. Тож саме туди я й побігла. Біля вікна я сховалася, намагаючись віддихатися, думаючи, що ось тут, поруч — нормальне просте життя.
Переставши хапати ротом повітря, я зазирнула у вікно. Мені не хотілося зводити очей з жінки, яка сиділа у кріслі й в'язала, і гадки не маючи, що хтось за нею спостерігає. Її присутність заспокоїла мене, наче ця жінка була доброю бабусею з казки. Я дивилася на неї і терла очі, аж доки образ скаліченого Чарлі не зник з моєї свідомості і серце не перестало несамовито калатати.
Не поспішаючи, я пішла назад до Енджелфілду. Я нікому нічого не сказала. Бо краще було так, як було. А Чарлі було вже однаково, еге ж?
Отак він і став моїм першим привидом.
Мені вже почало здаватися, що авто лікаря залишиться на під'їзній алеї будинку міс Вінтер назавжди. Коли я вперше тут з'явилася, містер Кліфтон приїздив сюди що три дні, потім став приїздити що два дні, згодом — щодня, а тепер уже навідувався двічі на день. Під час інтерв'ю я уважно приглядалася до Віди Вінтер. Я знала правду. Міс Вінтер була смертельно хвора. Вона повільно вмирала. І тим не менш, коли письменниця розповідала мені історію, створювалося враження, що вона черпає сили з якогось невидимого джерела, на яке не мають впливу ні її вік, ні хвороба. Я пояснювала цей парадокс тією безперервною увагою, яку їй приділяв лікар. Напевне, саме ця увага й підтримувала її.
Однак не підлягало сумніву, що міс Вінтер швидко занепадала на силах. Якось уранці Джудіт сказала мені, що міс Вінтер почувається погано і впродовж двох-трьох днів не зможе давати мені інтерв'ю. І я навіть можу на цей час відлучитися.
Відлучитися?!. І це після того галасу, який здійняла міс Вінтер, коли я зібралася їхати минулого разу! Чого-чого, а відпустки від міс Вінтер я не чекала. І це при тому, що за кілька тижнів Різдво!..
Джудіт почервоніла, зробивши цю заяву, але додаткової інформації мені не надала. Щось було не так — це однозначно. Моя присутність комусь стала на заваді.
— Якщо хочете, я можу допомогти вам пакувати ваші речі, — запропонувала економка. І винувато посміхнулася, відчуваючи мій здогад, що від мене щось приховують.
— Дякую, я вже якось сама, — дещо роздратовано, навіть грубо відказала я.
— Моріс сьогодні вихідний, тому до станції вас відвезе лікар Кліфтон.
Бідолашна Джудіт. Вона терпіти не могла брехати, і конспіратор з неї був нікудишній.
— А міс Вінтер? Я хотіла б трохи поговорити з нею. Перш ніж поїхати.
— Міс Вінтер? Боюсь, вона…
— Не хоче мене бачити?
— Вона не може вас бачити. — Обличчя Джудіт аж засяяло від полегшення, у голосі її почулася нотка щирості: нарешті вона змогла сказати мені бодай дещицю правди. — Повірте мені, міс Лі. Просто не може.
Те, що знала, але не сказала мені Джудіт, знав також і лікар Кліфтон.
— Ви живете в Кембриджі у крамниці вашого батька? — поцікавився він. — А чи він часом не займається книжками з історії медицини?
Я дала стислу відповідь, дужче переймаючись тими питаннями, що турбували мене, аніж тими, що ставив мені він, і невдовзі спроби лікаря продовжити нашу несуттєву розмову припинилися. Коли ми під'їхали до станції Гарроґейт, атмосфера між нами була важкою: нас обох гнітило вимушене мовчання про погіршення здоров'я міс Вінтер.
Знову в Енджелфілді
За день до приїзду в Енджелфілд я, їдучи поїздом, уявляла собі шумну картину бурхливої діяльності зі знесення руїн. Ось старші будівельники вигукують вказівки, вимахуючи руками, наче семафорами; повільно обертаються величезні крани; чути, як розбивають каміння… Натомість, підійшовши до брами і поглянувши на об'єкт, що був приречений на знесення, я пересвідчилася: наразі все лишилося без змін. Скрізь панувала тиша.
За туманом майже нічого не було видно, навіть стежину, якою я йшла, — я то знаходила, то знову губила її. Потім підвела голову й пішла наосліп, повторюючи маршрут, який запам'ятала з попереднього приїзду, і керуючись спогадами про опис, почутий раніше від міс Вінтер.
Мапа, що зберігалася в моїй голові, виявилася точною: я вийшла до парку саме в тому місці, де і розраховувала. Темні обриси тисових насаджень були схожі на невиразно намальовані декорації, сплощені до двовимірності порожнім заднім планом. Дві банеподібні форми, схожі на капелюхи-циліндри, наче плавали в тумані, бо їхні стовбури розчинилися в білій імлі. За шістдесят років вони розрослися і втратили форму, але все одно мені легко було уявити їхню колишню геометричну бездоганність; утім, і Енджелфілд уявлявся мені не призначеною до знесення руїною, а величним будинком, де мешкають люди. Здавалося, всі ці роки так само ефемерні, як і розпорошені в повітрі краплинки води, і вони так само випаруються з першими ж променями зимового сонця.