Вулик

Вентура Агуадо розмовляє по телефону з Хулітою, своєю дівчиною.

— Що? Просто зараз?

— Так, люба, просто зараз. За півгодини я буду на станції метро «Більбао», дивись, не спізнися.

— Ні, ні, не турбуйся. Бувай.

— Бувай, поцілуй мене.

— Цілую, дорогенький.

За півгодини біля станції метро «Більбао» Вентура зустрічається з Хулітою, котра вже чекає на нього. Дівчину забирає цікавість, ба навіть невиразна тривога. Що могло статися?

— Давно чекаєш?

— Ні, ще й п’яти хвилин немає. Що сталося?

— Зараз скажу, тільки спершу зайдімо сюди.

Вони заходять до якоїсь пивнички й сідають за стіл у віддаленому темному закутку.

— Ось читай.

Вентура запалює сірника, щоб дівчина могла читати.

— Ну й ускочив твій приятель у халепу!

— Саме тому я тобі зателефонував.

Хуліта замислюється.

— Що ж він тепер робитиме?

— Не знаю, я його не бачив.

Дівчина бере хлопця за руку й глибоко затягується.

— Біда та й годі.

— Так, до худого собаки всі блохи чіпляються... Я подумав, добре було б, якби ти навідала його сестру, вона живе на вулиці Ібіси.

— Але ж я з нею не знайома!

— Байдуже, скажеш, що ти від мене. Варто поїхати просто зараз. У тебе є гроші?

— Ні.

— Ось тобі два дуро. Візьми таксі туди й назад — що швидше ми це зробимо, то краще. Треба його десь сховати, іншого виходу немає.

— Так, але... Ми самі не вскочимо в халепу?

— Не знаю, але іншого виходу немає. Якщо Мартін побачить, що всі відвернулися від нього, то може накоїти дурниць.

— Гаразд, як хочеш.

— Ну, то йди.

— Який номер будинку?

— Не знаю, якщо підніматися вулицею Нарваеса з лівого боку, то це на розі другої вулиці, що її перетинає,— назви я не пам’ятаю. Дім стоїть на протилежному, парному боці, одразу за перехрестям. Її чоловіка звати Гонсалесом, Роберто Гонсалесом.

— Ти чекатимеш на мене тут?

— Так, лише забіжу до одного приятеля — він дуже впливова людина, а за півгодини знову буду тут.