Пасажир

— Оголошення подали? У мережі? З вашим номером телефона? А звернулися…

— Коли в нас не стане власних ідей, ми вам зателефонуємо.

Фрер удав, ніби не помітив сарказму, і підступив до супротивника з іншого флангу.

— Ви отримали результати аналізу крові на ключі й телефонному довіднику?

— Кров першої групи. Резус позитивний. Така кров може бути у половини населення Франції.

— Якісь злочини вночі скоювалися?

— Ні.

— А довідник? Ви не помітили, може, в ньому щось позначено? Якась окрема сторінка? Чиєсь прізвище?

— У мене таке враження, наче вам кортить погратися в детектива.

Матіас зціпив зуби.

— Я лише намагаюся з’ясувати особу цієї людини. Ще раз повторюю: у нас із вами та сама мета. Завтра я збираюся провести з ним сеанс гіпнозу. Якщо у вас є хоч якісь вказівки, бодай якась інформація, що допоможе мені правильно дібрати запитання, зараз саме пора поділитися зі мною.

— Нема в мене нічого, — буркнув поліцай. — Скільки вже вам казати це?

— Я телефонував до комісаріату. Мені здалося, наче сьогодні цією справою взагалі ніхто не клопочеться.

— Я виходжу працювати завтра, — дуже невдоволено відтяв Пеляс. — І я проваджу цю справу.

— А що ви зробили з довідником і ключем?

— Прискорили юридичну процедуру й оформили постанову про конфіскацію.

— А якщо простіше?

Поліцай реготнув, вочевидь, те запитання його розвеселило.

— Зараз над цим працюють криміналісти. Результати будуть у понеділок. Влаштовує вас це?

— Я можу розраховувати на те, що, тільки-но з’явиться нова інформація, ви поділитеся нею зі мною?

— Гаразд, — примирливо відказав Пеляс. — Та це обопільна домовленість. Якщо вам поталанить щось витягнути з нього тим вашим гіпнозом, ви зобов’язуєтеся мені зателефонувати. — І, трохи подумавши, докинув: — Це у ваших інтересах.

Матіас усміхнувся. Рефлекс погрози. До кожного поліцая треба було б застосувати психоаналіз, щоб з’ясувати, які причини спонукали його обрати цю професію. Фрер пообіцяв зателефонувати, коли щось дізнається, і продиктував свої координати. Ні той, ні той не вірили, що таке співробітництво буде. Кожен був сам за себе, і нехай переможе найдужчий.

Фрер повернувся до відділення швидкої допомоги. Залишилося протриматися дві години. Добра новина полягала в тому, що його чергування скінчиться до початку великого сум’яття. Адже це суботній вечір. Він оглянув декількох пацієнтів, призначив кому антидепресанти, кому заспокійливе і відправив їх у палати.

Десята вечора.

Матіас привітався з лікарем, що прийшов його змінити. І повернувся до свого кабінету. Імла так і стояла надворі, не поступаючись ані дюймом завойованого простору. Увечері вона, здається, навіть густішою стала. Фрер навіть подумав собі мимохідь, що це через ту мжичку так усе шкереберть ішло в нього цілий день. Таке, наче самісінька реальність розпливалася, губила свої контури.

Він скинув халата. Потім зібрав свої речі. Удягнув плаща. Перш ніж піти, вирішив заглянути ще раз до чолов’яги у стетсонівському капелюсі. Пішов до свого відділення й піднявся на другий поверх. У коридорі ще відчувався дух їдальні, що перемежовувався зі звичним смородом сечі, ефіру та ліків. То тут, то там чутно було м’яке шелепання капців по лінолеуму, бубоніння телевізора, бряжчання металевих смітниць, де нишпорили збирачі недопалків.