Пасажир

— А далі? — не вгавав він. — Що далі було?

— Якийсь спалах, ще біліший. Наче вибух, тільки безгучний. А далі я більше нічого не бачив. Наче осліп.

Праворуч захихотіли. Фрер здригнувся. За ними спостерігав малесенький чоловічок, майже курдупель, з потворною головою горгулії[2], він сидів біля ніжок стола. Антуан, прозивають його Тото. Нешкідливий.

— Постарайся згадати.

— Я почав тікати. Отими білими вулицями.

— І все?

— Еге ж. Ні. Коли я втік, моя тінь застигла. Там, на стіні. Як ото в Хіросімі.

— У Хіросімі?

— Коли на них кинули бомбу, на камінні лишилися тіні загиблих людей. Ти що, не чув про це?

— Ага, справді, — кивнув Фрер, невиразно згадавши, що таке явище спостерігалося.

Вони помовчали. Чолов’яга сплів докупи декілька вербових лозин. Раптово звів голову. У тіні, яку відкидав на смагляве лице стетсонівський бриль, його очі спалахнули.

— Що скажеш, лікарю? Що все воно означає?

— Напевно, це символічна версія тієї події, яка сталася з тобою, — навмання припустив Фрер. — Білий спалах може означати втрату пам’яті. Шок, якого ти зазнав, накрив твої спогади білим аркушем паперу.

То була, звісно, дурня, псевдопсихіатрична маячня, та звучала вона цілком переконливо, хоча й не мала жодного обґрунтування. Хоч він достеменно знав, що ураженому мозкові геть начхати на гарні фрази й логічні конструкції.

— Так, але воно купи не держиться… — тихо сказав хворий. — Цей сон… він давно вже мені мариться.

— Тобі просто так здається, — відказав Фрер. — Було б дивно, якби ти пам’ятав, що тобі снилося до того, як ти втратив пам’ять. Ці спогади належать твоїй внутрішній пам’яті. Твоїй особистій пам’яті. Тій, що була уражена. Розумієш?

— А в нас хіба їх декілька?

— Можна сказати й так. У нас є культурна пам’ять, загальна пам’ять — з нею, наприклад, пов’язані твої спогади про Хіросіму. Та є й автобіографічна пам’ять — вона стосується лише твоїх особистих переживань. Як тебе зовуть. Яка в тебе родина. Ким ти працюєш. Що тобі сниться.

Велетень поволі похитав головою.

— Не уявляю я, що зі мною буде. Порожньо в моїй довбешці.

— Не хвилюйся. Усі твої спогади з тобою. Найчастіше такі провали у пам’яті досить швидко минають. І в нас є способи стимулювати твою пам’ять, якщо це триватиме довше. Різні тести і вправи. Ми розбудимо твій мозок.

Незнайомець звів на нього погляд своїх сірих очей.

— Чому сьогодні вранці ти відмовився від рентґену?

— Не до душі мені все те діло.

— Тобі вже робили рентґен?

Відповіді не було. Фрер вирішив не наполягати.

— А як щодо минулої ночі, — знову озвався він, — нічого не пощастило згадати?

— Ти маєш на увазі, чому я опинився в тій халупі?