Таємний посол. Том 1

Бачачи, що гарячі голови можуть здійснити цю погрозу, Сірко наказав Арсенові з десятком козаків провести Чорнобая в степ і там відпустити на всі чотири боки: все ж таки посланець!

— Пам’ятаю такого, — сказав козак і, пригадавши сплюндрований хутір, додав: — Однак ви даремно на нього в обиді… Фортеця — надійний захист… Ось в околицях нишпорять татари, і ви зможете пересидіти в ній лиху годину.

— Татари? Де? — Селянин здригнувся.

— Комишувате спалили… Я мало не наткнувся на один чамбул[9]. Усіх потягли в неволю. А немовлят і старих перебили…

Селянин змінився на виду:

— Спасибі, козаче, за звістку! Побіжу… Треба тривогу піднімати…

Він кинув відра на землю і, переполошений, потрюхикав до фортеці.

Напоївши коня, Арсен вихопився з села на гору, в степ. Гнав щосили. Було б безглуздо на початку подорожі потрапити до рук татар. З огиря летіла жовта піна, він важко дихав. Болючим зойком з–під мокрої груднини озивалася селезінка.

Заспокоївся тільки тоді, коли в’їхав у ліс. Вузькою стежкою піднявся на гору і зупинився.

Вечоріло.

На голому шпилі, що відкривався всім вітрам, стояв старий, посірілий від часу й негоди вітряк з пообламуваними крилами. Навколо ні душі. Навіть дороги й стежки, що в’юнилися до нього лісом, позаростали бур’янами і чагарником. Видно, вже ніхто не привозив сюди збіжжя для помолу, давно відгуркотіли і зупинилися кам’яні жорна.

Арсен прив’язав коня до обгризеної конов’язі, а сам сів, розпрямляючи затерплі ноги, на дубову колоду і прихилився спиною до стіни вітряка. Заплющив очі. Відчув, як цілоденна втома поволі сковує тіло, задрімав.

Раптом у вечірній тиші почулося якесь шарудіння і неголосне зітхання. Схопився, оглянувся: що за чортовиння! Ніде нікого! Невже хтось причаївся у вітряку? Чи йому приверзлося?

Він принишк, припавши вухом до холодних замшілих дощок. І знову почулося шарудіння. Потім тихий жалібний стогін. Ніби хтось беззвучно плакав.

Арсен схопився на ноги і кинувся до дверей. Вони були замкнені залізним кінським путом і закладені міцним дубовим кілком.

«Дивно, — подумав козак, викручуючи з дерева скобель. — Кому знадобилося замикати цю пустку?»

Двері зі скрипом відчинилися.

— Хто тут? — спитав, заходячи всередину.

У відповідь — тиша й темрява. Ступив кілька кроків далі — і сіре вечірнє світло, вирвавшись з–за спини, упало на вичовгану тисячами ніг підлогу й кострубаті нутрощі вітряка: на короб для борошна, жорно, вузькі східці, що вели кудись угору, засновані павутинням бантини.

— Хто тут? — знову спитав козак, вдивляючись у щось темне під протилежною стіною.

Звідти почувся приглушений стогін. Темна купа заворушилася. Здивований і збентежений, Арсен наблизився і аж скрикнув від несподіванки: на підлозі лежало троє дівчат. Руки й ноги зв’язані мотузками, в роті — ганчірки. Всі троє здригалися від холоду, хоча були добре одягнені.