Емілі в пошуках веселки
- Автор: Монтгомери Люси Мод
- Серия: Емілі з Місячного Серпа #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Ольга В. Макарова
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Емілі в пошуках веселки». Краткое содержание книги:
Це третя книга трилогії Люсі-Мод Монтгомері Емілі з Місячного Серпа.
Емілі довго не могла змусити себе прийняти те, що пан Карпентер справді лежав на смертному одрі. Він не міг так сильно занедужати. Він не страждав — принаймні, не скаржився. Йому мало покращати, щойно на вулиці потеплішає. Вона так часто повторювала це собі, що навіть сама повірила. Вона не могла навіть уявити собі життя в Чорноводді без пана Карпентера.
Одного травневого вечора пан Карпентер, здавалося, пішов на поправку. Його очі загорілися тим самим саркастичним вогником, його голос зазвучав із колишньою силою, він почав кепкувати з бідолашної тітки Луїзи, яка ніколи не розуміла його дотепів, однак зносила їх з незмінним християнським терпінням. Хворі обов’язково повинні мати почуття гумору. Він розповідав Емілі кумедні історії і разом з нею сміявся, доки від їхнього сміху маленька нудна кімната сама не починала бриніти. Тітка Луїза такої миті завжди хитала головою. Були деякі речі, яких вона не могла зрозуміти, бідолашна, проте вона добре зналася на власному скромному промислі непрофесійної, але дбайливої доглядальниці. А ще вона знала, що це несподіване покращення не було добрим знаком. Як сказав би будь-який шотландець, він був приречений. Емілі, зі своїм небагатим життєвим досвідом, не могла здогадуватися про це. Вона приходила додому, тішачись, що панові Карпентеру поліпшало. Незабаром він зовсім одужає, повернеться до школи, глузуватиме з учнів, крокуватиме вулицями, гортаючи старі замаслені збірки класичних творів, гостро критикуватиме її рукописи… Емілі була щаслива. Пан Карпентер був для неї близьким другом. Вона не могла його втратити.
Тітка Елізабет розбудила її о другій. Пан Карпентер хотів її бачити.
— Йому… погіршало? — спитала Емілі, зісковзуючи зі свого високого ліжка з різьбленими візерунками.
— Помирає, — коротко відказала тітка Елізабет. — Лікар Барнлі каже, він не доживе до ранку.
Щось у виразі обличчя Емілі вразило тітку Елізабет.
— Подумай, Емілі… Так йому буде краще, — мовила вона з незвичною лагідністю. — Він старий і виснажений. Його жінка померла. Йому не дозволять пропрацювати у школі навіть іще один-однісінький рік. Його старість була б самотньою і невтішною. Смерть стане для нього порятунком.
— Я думала про себе, — здушено відповіла Емілі.
Вона пішла до дому пана Карпентера крізь прегарну темну весняну ніч. Тітка Луїза ридала, проте Емілі не проронила жодної сльозинки. Пан Карпентер розплющив очі та усміхнувся їй тією самою старою хитрою усмішкою.
— Ніяких сліз, — промурмотів він. — Я забороняю плач побіля мого смертного ложа. Скажи Луїзі Драммонд, щоб вона йшла плакати в кухню. Таким чином вона заробить значно більше грошей. Вона більше нічого не зможе зробити для мене.
— Чи можу я щось зробити? — спитала Емілі.
— Просто сиди там, де я можу тебе бачити, доки я… не відійду. Це все. Ніхто не бажає відходити в самотності. Завжди ненавидів думку, що доведеться помирати самотнім. Скільки там, у кухні вже сидить старих проноз, чекаючи на мою смерть?
— Там лише тітка Луїза та тітка Елізабет, — видушила з себе Емілі, марно силкуючись спромогтися на усмішку.
— Не зважай на те, що я… небагато говорю… я говорив… протягом усього мого життя… Аж до сьогодні… Бракує… повітря… Але якщо я про щось і думаю… то лиш про те, що ти прийшла..
Пан Карпентер заплющив очі і знову занурився в тишу. Емілі сиділа, не дихаючи. Її волосся було подібне до шматочка м’якої розмитої темряви, що сочилася з вікна, за яким щойно почав займатися світанок. Невагомі долоні пустотливого вітерцю грали з її волоссям. Кімната всотувала з вікна пахощі червневих лілей — неймовірно досконалий аромат, солодший за музику, схожий на всі разом узяті втрачені аромати давніх, незбагненно любих днів. Віддалік дві прегарні стрункі чорні ялини майже однакової висоти вимальовувалися на тлі сріблястого світанкового неба, немов два шпилі котрогось із готичних соборів, які вивищуються на березі над морем срібного туману. Просто між ними був підвішений тьмяний старий місяць, такий же гарний як і вечірній молодик. Їхня краса допомагала Емілі бодай трохи полегшити тиск цього дивного несподіваного чатування. Щось минає, щось надходить, однак краса подібних миттєвостей незмінна.