Брутальний лікар
- Автор: Хидченко Вероника Александровна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Брутальний лікар». Краткое содержание книги:
Віхола поволі вщухала, і вже можна було розгледіти вогні прибиральних машин-прибульців, з якими миналися дорогою через кожні кількасот метрів. Легкий вітер крутив у просторі снігове мереживо, що нагадувало тонкі бельгійські плетива. Міста світилися здалеку красивими різнобарвними зимовими вогнями, наче цісарські замки на вершинах схилів або в розлогих долинах. Розчищені дороги давали можливість рухатися швидко, і за кілька годин вони вже сиділи з Назаром в одній із затишних, як у Львові, кав’ярень Кракова.
— Мам! З тобою все добре?! Я такий втішений, що все минулося! — Син міцно стискав її у своїх мужніх обіймах.
— Так, усе гаразд, Назарчику! — відповіла Віка, цілуючи сина й зосереджено спостерігаючи за його реакцією на Сергія.
Усе було так, як і належало б бути: вони радісно привіталися, по-чоловічому. Нічого незвичного, наче й справді зналися довго й були в родинних стосунках. Отже, усе гаразд. Віка може бути спокійною. Та дискомфорт щодо Сергія все ж не зник. Як він може бути її чоловіком? Вона його зовсім не відчуває. Попри те, мужчина поводився вельми комфортно, немов його й не бентежила Вікторіїна амнезія. Він жартував, був дуже дотепним і водночас серйозним, коли розмова зайшла про освіту Назара, його оцінки й стипендію, яку виділив навчальний заклад за успіхи, тож тепер оплата не потрібна. Це дуже потішило Вікине самолюбство. Син виріс і ставав незалежним, підробляв у ресторані вечорами, мав свої кишенькові гроші й навідріз відмовився від допомоги, коли Віка дістала гаманець.
— Мамо, я хочу спробувати сам. Поки що мені абсолютно вистачає стипендії й того, що заробляю.
— Гаразд. Але якщо щось — одразу кажи. Я планувала, що ми заїдемо у якийсь торговельний центр і купимо тобі нову теплу куртку, шапку-шалик…
— Мам, я маю все необхідне. Не переймайся. Їдьте додому. І відпочивай більше: ти маєш втомлений вигляд, — стурбовано зауважив Назар.
— Так і є. Дорога мене виснажує.
— Ну, дорогі мої, то будемо рушати. Ще ж і кордон перетнути треба. Сподіваюся, прикордонники звернуть увагу на наші лікарняні документи й процедуру перетину пройдемо швидко, — сказав Сергій, схвильований Вікиною блідістю, і пішов до бару розрахуватися.
Засніжене місто дуже нагадувало Львів. Ратуша, старі будинки, люди, флер славного цісарського минулого і той же аромат кави, до якого допасовувався ще один — цинамону й гвоздички, що їх так люблять використовувати у випічці поляки. Гурмани! З ними можуть змагатися лише французи, хоча… Ніщо не буде таким близьким і милим серцю, як те, що рідне, своє: ну, де ще ти здибаєш такий сирник із родзинками, маком, присмачений справжньою шоколадною поливкою, як не у Львові?! Вікторію цей спогад завжди зігрівав і створював затишок. Куди тим французам!
Дорогою Віка задрімала, і їй знову наснилася її маленька дівчинка.
І знову старий сон. Дитина раптом виникла посеред лабіринту сяючої білизнú стін, вузькі проходи яких щедро заливало сонячне світло.
— Не бійся, — тихенько сказала вона. — Іди за мною!
І Вікторія знову пішла, як і минулого разу, намагаючись дотягнутися і вхопити її за руку, яку дитина тримала позаду, вказуючи йти за собою. Та не давалася вхопити. Віка покірно плелася, дівчинка зникала за одним поворотом і вигулькувала за іншим, повсякчас гублячи свою візаві, але не покидаючи її надовго. Її русяве волосся маяло й іскрилося від сонячних зайчиків, переливаючись усіма барвами жовтого й рудого, тоненькі пальчики тремтіли, наче від холоду, а хода була легкою й невагомою, ніби вона летіла над землею, не торкаючись маленькими ступнями піску. Лабіринт час од часу пропускав у себе краєчок синього моря й обрію над ним. Та дівчинка туди не звертала, а далі йшла вузькими проходами. Нарешті вони дісталися невеличкої, але просторої площі з ракушняку. І тут сон став трохи іншим, аніж попереднього разу. Нікого довкруж — лише спека, пісок і картина Тиціана із зображенням Богородиці.