Серце пітьми
- Автор: Конрад Джозеф
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-081-3
- Переводчик: Игорь Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Серце пітьми». Краткое содержание книги:
І замість іти вгору, я повернув і спустився ліворуч. Мені не хотілося бачити цих скованих ланцюгами людей, що піднімалися на пагорб. Ви знаєте, я не якийсь там пестунчик, мені доводилося і битися, і захищатися. Інколи я оборонявся, інколи нападав — і це був лишень один із способів захисту, — не панькаючись, бо того вимагав триб життя, яке я провадив тепер чи тоді. Я бачив демона насильства, і демона жадібності, і демона хтивості, але то були впливові — наче зірки! — пожадливі, червоноокі біси, які підбурювали й спонукали людей — людей, кажу я вам. А стоячи на тому пагорбі, я збагнув, що під сліпучим сонцем тієї землі змушений буду познайомитися ще й із млявим, лицемірним і підсліпуватим демоном хижої безжальної глупóти. Та наскільки підступним він може бути, я дізнався лише через кілька місяців, здолавши ще тисячі миль відстані… На мить я завмер, нажаханий, ніби мене зупинила якась пересторога. Потім, врешті, спустився з пагорба і подався у бік дерев, які я вже бачив раніше.
Обійшов велику рукотворну яму, вириту на схилі, призначення якої для мене так і залишилося незрозумілим: це був не кар’єр і не місце, звідки видобували пісок, а просто яма. Можливо, її поява була пов’язана зі шляхетним бажанням дати злочинцям бодай якусь роботу, не знаю… Потім я мало не впав у дуже вузьку ущелину, такий собі рубець на схилі пагорба. Там я угледів звалені на купу дренажні труби, навіщось сюди завезені. Серед них не було жодної цілої… безглуздий розгром. Нарешті я добрався до дерев. Мені хотілося трохи побути в тіні, та тільки-но я ступив у затінок, мені здалося, наче я потрапив у похмуре коло справжнього пекла. Річкові пороги були зовсім близько, і безперервний одноманітний стрімкий клекітливий шум наповнював скорботну тишу гаю, де не відчувалося ні найлегшого подмуху вітру, не ворушився жоден листок, такими загадковими звуками, ніби враз стало чутно, як рухається у просторі Земля.
Чорні постаті корчилися, лежали чи сиділи між дерев, притулившись до стовбурів чи припавши до землі, почасти видимі, почасти приховані тьмяним світлом: у всіх можливих позах, що виражали біль, безнадію і розпач. На скелі знову бабахнуло — і ґрунт під ногами ледь відчутно задрижав. Робота десь тривала. Робота! А тут було місце, куди відводили тих, хто мав померти.
Ці люди вмирали повільно, і це було абсолютно очевидно. Не вороги, не злочинці, не звичайні земні істоти — то були тільки чорні тіні хвороб і голоду, що безладно лежали в зеленуватому мороці. Їх позвозили сюди з усіх куточків узбережжя з дотриманням усіх умов контракту, але, опинившись у незвичних умовах, змушені їсти незнайому їжу, вони починали нездужати, втрачали працездатність, і тоді їм просто дозволяли відповзати кудись, аби «відпочити». Ці хворобливі тіні були вже вільні, як повітря, і майже такі ж прозорі. За якусь мить я став розрізняти блиск їхніх очей під деревами. А потім, глянувши униз, побачив чиєсь обличчя просто біля моєї руки. Чорне тіло простяглося на всю довжину, спершись одним плечем на стовбур. Повільно розплющилися повіки, і на мене глипнули запалі очі, величезні й порожні, як у сліпих: тільки десь у їхній глибині зблиснув білий вогник, який поволі згас. То, здається, був молодий чоловік, майже хлопчик, але ви ж знаєте, як важко судити про їхній вік. Я не придумав нічого кращого, ніж дати йому печиво, яким пригостив мене шведський капітан і яке мав у кишені. Пальці повільно зімкнулися навколо нього і стисли — більше жодного руху, жодного погляду. На шиї у хлопця був клапоть якоїсь білої вовняної тканини. Навіщо? Де він її узяв? Чи було це знаком, прикрасою, тавром, символом залежності? Чи мала вона бодай якесь значення? Виглядало вражаюче: білі волокна, привезені аж ген з-за моря, довкола чорної шиї.
Поблизу того самого дерева сиділи, склавши ноги, ще дві кістляві істоти. Одна з них, спершись підборіддям на коліна, дивилася в нікуди якимось нестерпно жахливим поглядом. А її примара-побратим схилив чоло, мовби під тягарем нестерпної втоми. Навколо були й інші, розкидані у різних позах застиглого болю, ніби на картині, що зображає жертв різнí або чуми. Поки я стояв, занімівши од жаху, одна з цих істот, вставши на руки й коліна, порачкувала до річки пити. Зачерпнула воду долонею, потім сіла на осонні, схрестивши ноги, і через якийсь час її кучерява голова впала на груди.