Серце пітьми

— Що? Помер? — запитав я, вражений.

— Ні, ще ні, — спокійно відповів той. А потім, натякаючи кивком голови на розгардіяш у дворі станції, докинув: — Коли мусиш правильно вести записи, то починаєш ненавидіти тих дикунів, смертельно ненавидіти, — і на мить замислився. — Коли ви побачите пана Курца, передайте йому від мене, що все тут, — він глянув на стіл, — у цілком задовільному стані. Не люблю йому писати — з цими нашими посланцями ви ніколи не знаєте, в чиї руки потрапить лист… на Центральній станції. — І він поглянув на мене своїми лагідними витрішкуватими очима.

— О, пан Курц піде далеко, дуже далеко, — озвався знову. — Стане великим цабе в адміністрації незабаром. Вони там, нагорі, — рада правління в Європі, ви ж розумієте, правда? — хочуть його просунути. — Потім замовк і знову повернувся до своєї роботи.

Шум ззовні затих, і, уже виходячи, я зупинився в дверях. Під акомпанемент рівного гудіння мух агент, якого мали відправити додому, лежав почервонілий і непритомний, бухгалтер, схилившись над своїми книгами, робив правильні записи цілком правильних операцій, а тим часом у п’ятдесяти футах від контори я досі бачив верхівки дерев гаю смерті.

Наступного дня я нарешті покинув цю станцію з караваном із шістдесяти осіб. Попереду в нас було двісті миль мандрівки.

Немає сенсу багато розповідати вам про неї. Стежки, всюди стежки: безліч протоптаних стежок, що помережили цю пустельну землю, то звиваючись у високій траві, то прямуючи через випалені луки, зарості, вниз і вгору через холодні яри, вгору і вниз по кам’янистих пагорбах, випалених спекою, — і скрізь самота, одинокість, жодної душі довкола, жодної хатини. Тубільці вже давно пішли звідсіля. Але, гадаю, якби раптом якийсь таємничий гурт негрів, озброєних усіма можливими видами смертоносної зброї, надумався б тинятися дорогами десь між Ділем[24] і Ґрейвсендом, лапати селюків направо і наліво, змушуючи їх переносити важкі вантажі, то всі тамтешні ферми й котеджі теж дуже швидко опустіли б. Однак тут не залишилося навіть жител. Хоча ні, я надибав кілька покинутих сіл. Було щось жалюгідне й дитинне у тих поруйнованих стінах із трави… Минали дні, й увесь час позаду мене лунав тупіт та шурхіт шістдесяти пар босих ніг: кожен носильник тягнув на собі шістдесятифунтову ношу. Розкласти табір, поїсти, поспати, зібрати табір, крокувати далі. Інколи ми натрапляли на мертвого носильника, простягнутого у високій траві біля стежки, а поряд із ним лежали його ціпок і порожня посудина для води. Непорушна тиша навколо й угорі… Безшелесними ночами іноді здавалося, що ген-ген лунає бій барабанів, то згасаючи, то наростаючи, — ледь чутне, але всеохопне дрижання: звуки моторошні, вабливі, закличні, дикі, проте сповнені майже такого глибинного значення, що і калатання дзвонів у християнських землях. Якось нам трапився білий чоловік у розстебнутому кітелі. Він відпочивав на стежці в оточенні озброєного почту — сухорлявих занзібарців — і був дуже приязний та веселий, аби не сказати п’яний. Він оголосив, що наглядає за ремонтом доріг. Не можу сказати, щоб я бачив десь бодай якусь дорогу чи який-небудь ремонт: хіба він вважав за один зі способів покращання шляхів тіло мертвого негра середніх літ з діркою від кулі у потилиці, на яке я наштовхнувся через три милі від того місця. Зі мною теж був один білий: непоганий хлопець, хіба що трохи опасистий, а відтак він часто грав мені на нервах, непритомніючи щоразу, коли ми видиралися вгору схилом розпеченого пагорба і кілька миль відділяли нас від води й тіні. Набридає, знаєте, тримати свою куртку замість парасольки над головою лежачого чоловіка, поки той отямиться! Тож якось я не стримався і запитав, навіщо він узагалі сюди припхався.