Пентакль: Збірка
- Автор: Дяченко Марина та Сергій, Олди Генри Лайон
- Язык: украинский
- Год: Автор
- ISBN: 966-7831-74-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Пентакль: Збірка». Краткое содержание книги:
Ведучий почервонів, розгубився. Проти улюбленого Нюрчиного прийому — будь-яку тему миттю перевести в лоб на співрозмовника, доброзичливо поставивши капосне питаннячко, — багато хто пасував. Головне, запитувати впевнено. Адже тут ясно: ніякої фахової освіти в нинішньої телебратії немає. Бий, Нюрко, без промаху. І ще: до оцту обов’язково потрібен цукор. Трішечки похвали, кинь сахарну кісточку — і милий дружок твій до смерті.
Лестити вміють усі.
Сварити-підколювати теж властиво більшості.
А щоб в одному флаконі… Це вам не коробка сірників, тут уміти треба.
— Так, Ганно Павлівно, я розумію вас… життя — кращий учитель…
Ні біса він не розуміє. Викручується. І це добре. Глядачі бачать, як він викручується, глядачі на її боці. А хто не бачить через щиросердну короткозорість, той чує, як ведучий з нею погоджується. Теж непогано.
— Ага, нам телефонують у студію!
Відповідаючи на цікавість басовитого громадянина з приводу наявності в «пані Гаврош» відповідних ліцензій, Нюрка дозволила собі на хвилинку розслабитися. Легко і приємно говорити правду відставному бюрократу. Усі папери були в повному порядку. Комар носа не підточить. Приватний підприємець, єдиний податок, довідка від Мінохорони здоров’я про всяк випадок — з міськвідділу культури, від Льоньки Жердеця, друга дитинства… Кабінет вона обладнала вдома, на власний смак, відвівши для цього вітальню. Таке чудове питання варто було б придумати заздалегідь, і умовити когось зі знайомих дзв’якнути в студію.
Врахуємо на майбутнє.
— А тепер, Ганно Павлівно… Ні, зачекайте, у нас ще один дзвінок! Ну, це останній, час передачі закінчується… Здрастуйте, ви в ефірі!
— Я щасливий по самісінькі гланди.
Ведучий поперхнувся. Ні, сьогодні явно був не його день.
— Назвіться, будь ласка.
— У нас мало часу. Навіщо марнувати ефір даремно? Я хочу запитати Ганну Гаврошенко, — голос, спотворений перешкодами, звучав нудно й надтріснуто, немов заговорив цоколь будинку, приреченого на знос. — Нюрко, коза-дереза драна… Ти чому не прописалася в ковені за місцем проживання?
Думаєш відділом культури відбутися?
Голос пісно хихикнув, стверджуючи задоволення від сумнівного каламбуру.
— Даремно ти так думаєш, мадам Гаврошенко. Рекомендую не тягнути, щоб уникнути…
Відбій.
Короткі гудки довбають прямий ефір.
Нюрка демонстративно знизала плечима — якийсь дотепник-самоучка викаблучується! — і нишком підморгнула ведучому. Стовбняк, мовляв, справа гарна, хлопчику мій, але час закінчувати.
Давай, пускай рекламу прокладок. Ангельських, з крильцями.
Дуже хотілося курити.
Історія з розіграшем, чи як там випадало розуміти дзвінок про «прописку в ковені», продовжилася у вівторок удень. Нюрка тільки-но відпустила клієнтку, вдову полковника Башмета, однофамільця знаменитого альтиста. Ставши жінкою суто цивільною, вдова спершу придбала запасний надгробний пам’ятник з написом золотом «Самій собі з любов’ю», встановила скарб на 30-му цвинтарі, а вже потім сильно зацікавилася майбутнім, вчащаючи до ворожок. Попередні шість ворожок вдову не влаштували: з ними не складалися розмови «за життя», здебільшого про «самій собі з любов’ю». А з Нюркою склалося, під чайок з порічковим варенням і густий кагорець, якого вдова вельми полюбляла.
Коротше кажучи, провівши цінну клієнтку до дверей і повернувшись до кабінету, Ганна Павлівна знайшла біля робочого столу якогось мерзотника. Мерзотник крутив у пальцях бубнову даму, яка хвилиною раніше уособлювала вдову, і нахабно посміхався.
Незваний гість заслуговував окремого опису. На голеній голові його красувався півнячий гребінь, ліловий із прозеленню. У лівій ніздрі теліпалось кільце, у вусі — матроська серга; такі серги при гнилому цараті вішали матросам, які вперше перетинали екватор. Нижня губа по центру була проколена лабретою — гвіздком з плоским замком, спорядженим ланцюжком. Шкіряний куртець, що тиліпався на вузьких плечах жертви пірсингу, порізали бритвою в місцях найнесподіваніших. На тлі цієї одежинки-мучениці діри на джинсах мали вигляд, можна сказати, обивательський.
— Покликати чоловіка? — поцікавилася Нюрка, жінка не з лякливих.
— Здрастуйте, люб’язна Ганно Павлівно, — мерзенний панк-вторженець зібрав усю колоду карт воєдино і заходився її тасувати з надзвичайним умінням. Потім витрусив на стіл трефову даму і тицьнув у неї обгризеним нігтем, немов хотів щось підкреслити. — Ні, чоловіка кликати не треба. Тому що чоловік ваш вже третій день як виїхав у черговий вояж, вимінювати очевидне і неймовірне на курей і гречку. Хочете знати, що привело мене в цю обитель гріха?
— Може, міліцію?
— Навіщо? Менти приходять, коли хтось часом десь у нас… А в нашому випадку все інакше, — він сильніше підкреслив лінію на трефовій дамі. — У нашому спільному випадку. Ви мене розумієте?
«Ні, не злодій. Гірше. Псих. Краще його не дратувати…»
— Вам повістка, найдорожча Ганночко. Звольте, блін, одержати.
«Як він потрапив до кімнати? Через вікно? Там ґрати…»
Машинально Нюрка простягнула руку і взяла папір, запропонований панком. Жовтуватий, грубий бланк. Великий палець щось укололо, боляче, до крові, — і панк спритно відняв «повістку» назад. Відірвав корінець, де розпливлася маленька червона цятка, що, подовжуючись, ставала схожою на підпис із викрутасом наприкінці.