Жінка його мрії

3.

Капітан Величко, із спецпідрозділу по розслідуваннях особливого призначення, дивився телевізор. Він був взірцем таємниці, нудної, як і всі державні справи, біля яких Величко обертався. Він стримів перед телевізором годинами, обтягнутий шкірою, наче чемодан. Відкопили-вши губу, капітан поклав пульт, набрав у широкі груди повітря, затри-мав, порахував до чотирьох, а потім видихнув. Кімнату заливало сонце, хоча на вулиці стояв мороз, мінус десять, і цього досить, щоб втискати голову у плечі. Стеля його кімнати нагадувала метрополітен. Високий прозорий купол з різноманітними малюнками, що зараз бігали дивними відображеннями у нього під ногами. Величко поклав пульт і подивився у глибину кімнати. Десь далеко, так видавалося, обман зору, розвалився у незалежній, трохи розв’язній позі його коханець. Зараз коханець повернув голову і глянув на капітана. У його погляді читався німий подив: третя година, а капітан просиджував біля телевізора до четвертої.

– Її поховали, - сказав капітан і підійшов до бару, дістав звідти пляшку "Смірновської", налив одну чверть у грановану склянку, випив залпом, подумав, потім ще налив.

– Чого ти так в хріна переймаєшся? - відповів його коханець, високий, з широкими, навіть ширшими, ніж у Величка, плечима. Чесно кажучи, Величко не любив ані чоловіків, ані жінок. Якби було це можливим, то капітан обходився б і без тих, і без інших. Це було єдиною його проблемою. Інших не існувало. Він підійшов до вікна. І вікна він теж не любив. Особливо в столиці. Всі вікна в Києві, як не дивись, виходять у двори, на дахи, ще кудись, але тільки не на вулиці. Принаймні у більшості випадків. Величко знову набрав у легені повітря й одним рухом, досить витонченим, чітко і жорстко дав ляпаса коханцю. Той хилитнувся, закинувши голову, наче його відкинуло невидимою силою. Руки Величка вже покоїлися у кишенях.

– Я скільки разів говорив, щоб ти не допускав зі мною подібного тону.

Коханець замахав рукою, так, як обтрушують руку жінки.

– Чорт, у мене фотосесія на четверту, - сказав він.

Величко, не змінюючи пози, дав ляпаса ще влучніше, ніж першого разу.

– Не повторяй ім’я того, - прошипів капітан.

Коханець засміявся спочатку єхиднуватим дитячим смішком, потім упав на крісло і захвицав повітря ногами. Капітан приховав мимовільну усмішку. Але за хвилину сміх коханця перейшов в істерику. З очей, вічно здивованих очей, бризнули сльози. О, цей старий голос кохання, капітан став ближче до вікна. Місто лежало на його очах білими пагорбами. Він підняв руку, зелену проти світла долоню, і помітив на пучках кров. Кров, на диво, була зеленою.

– Хочеш замінити її на нього. Хороша парочка. Нічого не скажеш. Ви якраз танцювали на одній нитці. Тоді де місце для Бога? Нічого нового не вигадав, - коханець почухав мізинцем груди.

Капітан ударив його носаком, продовжуючи дивитися на хмари.

– Ні, з цього місця дивитися на життя легше.

– З чого, чорт би тебе забрав. Що ти хочеш цим сказати? Як?

– Ось так, - і капітан засмалив його носаком у груднину. Коханець завалився набік, пискнув щуром.

– Ось, саме так, - сказав капітан. - Гра повинна відбуватися у межах. А ти про це забуваєш.

– Я... Я... Що ти хочеш сказати?.. - Коханець повз на руках, допомагаючи лівою ногою.

– Щоб у всьому розібратися до кінця, - добавив капітан і ще раз пхнув коханця ногою.

– Ха. Ти збожеволів від цієї баби. Тобі вже не хочеться бути пі-даром? Так і скажи. Але коли заскочив, ніколи не вискочиш. Га? - Коханець сів, у нього в руках з’явилася зелена хусточка, він затиснув її довгими пальцями, унизаними перснями. Витерся, делікатно й акуратно, щоб не замастити сорочку кров’ю. Капітан зробив коло, повільно, намагаючись не наступити на зміїсті тіні, потім присів, узяв за підборіддя юнака і заглянув у його очі, чисті, бездонні.

– Про що ти думаєш? - запитав.

– Мені боляче, - і він сунув йому під носа розбиту руку.

– Ти не помітив, яка тиша навколо? Завжди така тиша, коли хтось помирає... І тоді приходить думка, така пуста, наче літній полудень: можливо, все, чим живемо, вигадка, а те, що відкидаємо, є дійсність?

– Дурниці, - шмаркнув носом коханець.

Борлак швидко забігав на горлянці капітана, він сковтнув терпку слину, задер підборіддя, ворухнувши щелепою:

– Але чому виходить завжди так, як не ми, а він хоче? - запитав Величко.