Ґудзик

— Отже, — сказала Ліза, — доведеться розкласти вогнище та перебути тут до ранку. Можливо, вони знайдуть нас на зворотному шляху.

— Ти боїшся? — стурбовано запитав я.

— Хто, я?! — Вона засміялася. — Усе найстрашніше зі мною вже було. А тепер розпочнеться тільки… прекрасне. Хіба тут погано?

Сині сутінки, що випливали з лісу, накрили нас густою хвилею, ми стояли в ній по саму шию. А згодом незнайомі нічні запахи й таємничі звуки, яких вранці не було чути, поглинули нас із головою.

Я зібрав сухе гілля й зрадів, що взяв із собою сірники. Порпаючись у рюкзаку, знайшов пляшку вина, про яку зовсім забув.

— Нас врятовано! — оголосив я, коли вогнище розгорілося, а мені вдалося проштовхнути корок всередину пляшки. Ми нагребли кучугуру сухої трави й сіли на неї перед вогнищем.

— Тільки я не взяв склянок, — сказав я.

— Отже, доведеться дізнатися про твої думки, — посміхнулася вона. — Якщо люди п'ють з однієї посудини, можуть прочитати думки одне одного.

Добре, що було темно й відблиски вогнища не давали повного враження про колір мого обличчя в цю мить.

Ліза зробила ковток, і її вуста почорніли — це було місцеве ожинове вино, якого я не бачив у продажу ані в сільпо, ані в міських магазинах.

— Яке смачне! Справжнє, — сказала вона, — я такого ще ніколи не пила!

Я був готовий закрутити хвостиком і стати на задні лапки.

— Знаєш, мені завжди хотілося скуштувати саме такого вина, — продовжувала Ліза, дивлячись у вогонь, — але мені здавалося, що такі вина — в чорних гранчастих пляшках — зберігаються лише в каютах затонулих піратських човнів… Якесь диво! — Вона зробила ще один ковток і простягла пляшку мені. — Добре, вгадуй!