![Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/2/0/dika-energiya-lana-dikaya-energiya-lana-uk-download.jpg)
Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 966-8317-83-1
- Переводчик: Іван Андрусяк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]». Краткое содержание книги:
Ловлю на собі чийсь уважний погляд. Побіжно. Повертаю голову — його вже немає: чоловік відвів очі. Сховався. І не знайти його серед метушні.
Може, мені привиділось?
Та ну вас усіх! Не буду я від кожного погляду смикатися!
Дзвенять по бруківці металеві підкови. Сама не усвідомлюючи, видаю послідовності зі своєї піксельної програми: «Чер-си-чо-бі! Чер-си-чо-бі! Жов-чер-чер-жов!!» Потім і цього ритму мені стає замало. Я все ускладнюю й ускладнюю його, то зливаючись із розміреним ритмом натовпу, то занурюючись у власний візерунок, який ніхто не повторить. Стукає кров у скронях, стукають підбори. Сиплються іскри…
Я в колі. У центрі вільного простору Виявляється, у мене були глядачі, зараз вони плескають у долоні, вищать від захвату, щось кричать…
Із пам’яті зринає незрозуміле: співай, ніби ніхто не чує. Танцюй, ніби ніхто не бачить. Живи так, ніби на землі рай…
І я пірнаю в натовп. Іду.
Єва перехоплює мене на підході до дому.
— Де ти ходиш? Тут у Довгого збирається класна компанія!
Довгий живе на сусідній вулиці. Його будинок колись був дев’ятиповерховий, та потім у підземних комунікаціях щось просіло, і будинок як стояв, так акуратно й пішов під землю. Колишній п’ятий поверх Довгого — тепер другий підземний. Кажуть іще, що з цього будинку є вихід у старе метро.
Ми з Євою приходимо останніми, і Довгий замикає за нами двері.
У нього величезна кімната — колись прямокутна, а тепер у вигляді ромба. Ціла стіна зайнята білячими колесами — динамічні білки дорожчі за мишей, але й світла від них набагато більше. У Довгого цих білок — штук п’ятдесят, усі породисті, майже лисі, дуже м’язисті й без хвостів (хвіст погіршує динамічні характеристики, тому й вивели таку породу). Коли всі білки біжать у колесах, у кімнаті видно, як удень. Навіть яскравіше.
Зараз білки сплять. Колеса нерухомі. Посеред кімнати горить єдина свічка. Взагалі-то палити відкритий вогонь у приміщеннях заборонено, але Довгий на те й Довгий — у нього грошей досить, щоб нехтувати правилами.
У кімнаті осіб десять. Усі сидять колом на підлозі. Довгий витягає тріску (справжню дерев’яну тріску!) і встромляє її у вогонь свічки. Приємно пахне натуральним димом. У мене роздимаються ніздрі.
Тріска тоненька. Червона вуглинка пожирає сухі волокна, повзе до пальців Довгого.
— У мене був вогонь, — каже він монотонно. — Вогонь пішов, золо, не охолонь!
І передає тріску Єві, яка сидить поряд. Єва обережно стискає пальці:
— У мене був вогонь. Вогонь пішов, золо, не охолонь!
І передає тріску мені. Заворожено дивлячись на вуглину, я пошепки кажу:
— У мене був вогонь! Вогонь пішов. Золо, не охолонь!
І передаю тріску дівчині зліва, яку я вперше бачу. У неї хрипкий, застуджений голос:
— У мене був вогонь. Вогонь пішов. Золо, не охолонь!
Тріска рухається по колу. Хтось швидко промовляє слова, кваплячись позбутися тріски, хтось, навпаки, хоче потримати її довше. А вогник усе повзе й повзе, підбирається до пальців. Усе важче утримувати тріску в руках.
— У мене був вогонь, — це знову Довгий. І, дуже швидко проказавши другу частину фрази, тицяє тріску Єві.
— У мене був вогонь… — Вона говорить повільно, не зважаючи на те, що жарина майже торкається її пальців, складених пучкою. — Вогонь пішов… Золо, не охолонь…
Вона хоче, щоб тріска догоріла в її руках. Але слова закінчилися, і, за правилами, затягати не можна.
Я отримую до рук крихітний недогарок. Він тріщить і дуже пече.
— У мене був вогонь, — починаю я. — Вогонь пішов… А-а-а!
Клята жарина так боляче впивається в шкіру, що я випускаю прогорілу тріску Дмухаю на пальці. Всі сміються.
— Ти програла, — каже Довгий.
Сама знаю. Тепер, за правилами, я маю цілуватися з усіма, хто сидить у колі. Дівчата хихотять. Хлопці задоволені, перезираються, шкіряться. І Довгий. І Фікус із корпусу «Б». І незнайомий здоровань із пухлими щоками. І Гнат… ото вже кого бачити не хочу.
А раніше я ніколи не програвала, коли ми грали в недогарок!
— Давай, — каже Довгий. — Хто перший?
— Ніхто, — кажу, не вагаючись. — Я не буду.
Довгий піднімає брови:
— Ти знаєш правила.
— Знаю!
Я розшукую на підлозі жарину. Вона ще світиться, вона гаряча. Витягаю з волосся сталеву заколку, підхоплюю жарину, ніби щипцями. Підношу жарину до обличчя…
В останню мить запитую себе: може, ну його? Перецілую їх усіх, нічого від мене не відвалиться?
Притискаю до губів те, що залишилося від тріски. Дуже важливо не закричати. Мене заливає піт, усю пересмикує від болю. Я випускаю жарину, вона летить на підлогу.