Чорне й біле в сірих тонах
- Автор: Микітчак Тарас Ігорович
- Язык: украинский
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чорне й біле в сірих тонах». Краткое содержание книги:
У старої затрусилися руки, а її губи, наче самі по собі, почали плямкати й шамкати.
— Та не переживайте, що ж тут такого?.. Я сама обожнюю їсти голубів. Особливо, коли їх засмажити до золотистої шкуринки, — чорна фентезистка по-змовницьки підморгнула Іларіонівні. — Тому й мені цікаво, як саме ви їх ловите.
Осінній Грибочок визирнула з-під шапочки сивого волосся, глянула направо-наліво й зашепотіла, точніше, зашепотіли її губи:
— Я роблю пакетики з паперу, кульочки. А в них кладу горошинку або хлібчика кусничок. Голуб підходить, засовує дзьобика в пакетик і одягає його собі на голову. Тоді він нічого не бачить. А я підходжу до нього, скручую голову і пхаю в сумку. За день, буває, й десяток наловлю. І мені, й моїм собакам вистачає.
Птахожерка заплямкала ще більше, а потім заплющила очі й широко відкрила рота, ставши схожою на пітона, який готовий заковтнути все що завгодно. Добрик здригнувся. Йому стало кепсько.
— Якщо їх добре просмажити, то можна їсти разом із кісточками! — Іларіонівна входила в транс. — Головне, добре їх розжувати. — Раптом стара різко розплющила очі й вперлася поглядом у Добрика. — А мої болонки, Мушка й Любка, вижили, бо також їли багато м’яса. Взимку колі Поліна захворіла і здохла б, якби я її не добила. Нею я й годувала інших собак.
Лісовий відчув, як до горла підступає нудота з присмаком жовчі.
— А дітей ви їсти не пробували? — серйозно запитала Сата.
— Ні, не пробувала. Я їх зловити не можу, — також серйозно відповіла бабця й відразу ж вибухнула надтріснутим реготом. Голуби за її спиною здійнялися хмаркою й полетіли на іншу галявину. — То я пожартувала. Я ж не чудовисько, щоб дітей їсти. — Голос Іларіонівни знову став статечним і добрим. — А голуби… Люди ж їдять курей, свиней, корів, рибу, собак, коней і навіть мавп. Чому б мені не їсти голубів?
Бабця почимчикувала услід за своїми милими пташками.
— Ти ніколи не бачив убитих голубів у неї в сумці? — запитала Сата Санта, знімаючи руку з Добрикового плеча.
— Я ніколи не зазирав у її сумку.
— Підозрюю, що Осінній Грибочок у твоїх творах більше ніколи не буде рятувати й виходжувати різних звіряток.
На це ствердження Лісовий лиш мовчки кивнув головою й побрів до лавочок під зеленими водоспадами вавилонських верб. Там зараз мав би сидіти Дібровник Джордж.
На серці було важко й огидно. За якихось пару хвилин Осінній Грибочок із казкового персонажа перетворилася на наївну помилку. І звідки Сата знала, що Наталя Іларіонівна не є доброю феєю? Вона ж бачила її вперше й відразу розкусила. А він знав стару декілька років!
Поганий початок парі. Хоча йому байдуже, хто його виграє. Суть же не в самому парі (Добрик ніколи не був азартним гравцем), а в можливості довести Саті (й собі також!) власну правоту, підтвердити доцільність своєї роботи, свою участь у формуванні й корекції цього суспільства. А ця птахожерка так підвела його! Дрібниця! Погана цеглинка у хорошому фундаменті.
Птахожерка? Непогана назва для нового негативного персонажа. І готовий ментальний каркас під назву. «Налетіло плем’я птахожерок…» Звучить!
Вони зустріли Дібровника на старому місці й у звичний для нього час. Уже кілька хвилин Сата сиділа між задуманим Добриком і збентеженим Джорджем, який розповідав їй історію свого кохання, затинаючись і збиваючись раз у раз із думки. Мабуть, на нього також подіяла блузка Сати із розщепнутими ґудзиками. Сата слухала його розповідь напрочуд уважно й увага ця стерла всі емоції з її красивого обличчя. Добрику навіть здалося, що історія Дібровника глибоко запала Саті в душу, хоча на це, відверто кажучи, надії не було. Дослухавши про експедицію в Лапландію, жінка встала й відійшла убік, дістаючи із сумочки мобі-токі. Поки вона хвилину з кимсь спілкувалася, чоловіки перекинулися кількома репліками.
— Це твоя подруга? — запитав Джордж, якось хворобливо дивлячись на стрункий стан Сати.
— Ну… — письменник чомусь зробив паузу, хоча відповідь наче й була очевидною. — Просто знайома.
— Розкішна жінка! — Джордж нервово засмоктав мало не весь сигаретний фільтр.
— Так. Доволі красива, — швидко погодився Добрик.
Сата сховала телефон у сумочку і, повернувшись до лавки, зупинилася над Джорджем, змірявши його оцінюючим поглядом.
— Сто перша психлікарня на Кульпарці. Ваш лікар — Андріан Свінцінський. Діагноз — шизофренія. Ви багато курите, щоб заспокоювати себе на людях. Ліки сьогодні приймали? — Кожним словом Сата розстрілювала Дібровника впритул. — А лікар знає, що ви щодня тікаєте з лікарняної їдальні сюди, в парк?