На футбольних меридіанах
- Автор: Войнов Юрій
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На футбольних меридіанах». Краткое содержание книги:
– Я хотів би, щоб так дихалося Пушкашу, – відповів той.
– Та досить вам його благословляти, – втрутився в розмову Парамонов, – хлопець залізний, я наперед знаю, що він складе іспит на відмінно.
Останнє слово було за Качаліним.
– Нагадую тобі ще раз, Юро, твоє головне завдання – кліщем вчепитись у Пушкаша. Забудь про напад, не дай отямитись Ференцу.
Багато десятків тисяч глядачів зібрались на цей матч. Воно й зрозуміло. Угорці тоді вважались найсильнішими футболістами світу, їх слава була в зеніті, гравці перебували в чудовій формі, якій можна було тільки позаздрити. Угорський ансамбль нападаючих ми звикли вважати неперевершеним і, чесно сказати, побоювались його. Сильне враження справляв і їх захист, очолюваний блискучим воротарем Грошичем. На той час важко було сказати, хто сильніший – він чи Лев Яшин. Одне слово, горішок твердий. З такою командою впоратися важко. Старі болільники – ті, що пам’ятають футбол довоєнних часів, – говорили, що такий інтерес наша громадськість виявила тільки до басків, які грали в СРСР у 1936 році.
Гра почалась бурхливими, навальними атаками гостей. Так, передбачення справдилось. Нас попереджали, що угорці намагатимуться забити гол на перших же хвилинах і цим самим посіяти паніку в наших рядах. Спочатку ми були притиснуті до своєї половини поля і лише відбивалися. Але поступово вдалося вирівняти гру, встановити територіальну рівновагу.
Виконуючи настанову тренерів, я переслідував Пушкаша, як тінь. Після матчу хлопці жартували: збоку створювалось враження, що якби раптом Пушкаш вирішив сісти на лаву запасних, або пішов пити чай, то і я зробив би те саме.
Спочатку я виконував тільки наказ. А хвилин через п’ятнадцять для такого переслідування з’явилася нова, особиста причина. Пушкаш виявився надзвичайно грубою і неприємною людиною. Навіть жорстокою. Я вже встиг звикнути до того, що в футболі головне – спортивне начало, чесна і красива гра, на яку не можуть і не повинні впливати особисті настрої, взаємини. Я діяв проти Пушкаша саме в такій манері. Звичайно, при дуже щільній опіці можливі і поштовхи, і випадкові підніжки, бо я, півзахисник, не просто опікаю нападаючого, перешкоджаючи йому грати, а прагну нейтралізувати його методом випередження – швидше за нього вийти на передачу, обійти в ривку, вискочити з-за спини на пас; своєчасно підставити під м’яч ногу і змінити напрямок його польоту тощо. І коли Пушкаш зрозумів, що мені вдається все це робити, він почав нервувати, а потім і лаятись. За все життя я не чув нічого подібного. Зрештою я не витримав і сказав йому:
– Соромтесь, хіба ж так можна!
Тоді він боляче вдарив мене раз, вдруге. Звичайно, непомітно для судді. «Он який ти! – подумав я. – Ну, тепер я тобі взагалі не дам життя». Ні, я не відповідав ударом на удар, але в той день Пушкаш не грав.
Ні до, ні після того матчу я жодного разу не зустрічав на полі людину, більш мерзотну, ніж отой коротконогий угорець з важким, жорстоким обличчям. І не випадково, втікши з соціалістичної Угорщини після контрреволюційного заколоту, він знайшов пристанище саме в фашистській Іспанії.
І хто тепер переконає мене, що внутрішній склад людини не відбивається навіть в його спортивному характері! Хто заперечить, що ці якості не випливають одна з одної?
Я взагалі не згадував би тут цієї неприємної зустрічі, якби доля, немов навмисно, не звела мене з Пушкашем саме в першій моїй грі за збірну СРСР, в тій самій грі, яка зробила мене багаторічним постійним членом нашої національної команди і її ветераном. Я з насолодою б викреслив з пам’яті поєдинок з Пушкашем, але як викреслити з неї перший матч у збірній? Це ж спогад на все життя. А в мене він зіпсований.
У перерві між таймами товариші запитали мене:
– Ну, який він – твій Пушкаш?
– Мій? Віддам кому завгодно. Справжній мерзотник. Лається, б’ється. Вперше бачу такого. – То й ти не панькайся з ним, – порадив гарячий Сальников. – Теж мені гість!..
Так, різні бувають гості. І ми, радянські люди, чия душа завжди відкрита, нерідко ще платимося за свою гостинність і довір’я.
Матч закінчився внічию – 1:1. Наша команда витримала важкий іспит і разом з нею, очевидно, я теж.
Невдовзі після цього я вдруге вирушив у закордонну подорож. Цього разу до Чехословаччини, де «Зеніт» мав провести три товариські зустрічі. Поїздка була невдалою. Два матчі ми програли (в Остраві і Братіславі), а один, в Празі, виграли, Настрій був зіпсований. Ми повертались на Батьківщину присоромлені, принишклі. Але що поробиш – так вийшло.