На футбольних меридіанах
- Автор: Войнов Юрій
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На футбольних меридіанах». Краткое содержание книги:
Наші тренування і товариські зустрічі з індійськими футболістами проходили у важких кліматичних умовах. У містах півдня вологість повітря була такою великою, що навіть одяг, який висів у шафах, часто не можна було використати за призначенням без попереднього прасування. Легко уявити собі, як ми почували себе в грі. Зробиш ривок-другий, і вже треба відпочити. Про спеку я й не кажу. Доводилось, незважаючи на місцеві умови, суворо виконувати весь розпорядок дня, складений тренерами.
І ось тут, на індійській землі, мені з нового боку відкрилась суть обов’язків члена збірної команди країни.
Зрозуміло, що місцеві футболісти не могли нам чинити серйозного опору. Команди були слабкими, і ми легко обігрували їх. Збірна СРСР провела дев’ятнадцять матчів і всі видала. Скажу одверто, мені ці ігри досить швидко набридли, оо просто нецікаво Оити слабшого. І тоді я почав робити те, до чого відчув смак у «Зеніті»: рватися вперед, щоб забивати голи. Мені здавалося, що я маю моральне право використати тренувальний час з найбільшою користю для себе і, отже, для всієї збірної. До того ж кожному футболістові приємно забивати голи. Півзахисник щодо цього винятку не становить.
Коли мої зусилля давали реальний результат, я почував себе на висоті. Не хотілося відставати від Нетто, який часто брав участь у атаках і успішно завершував їх. Думка була проста: якщо я і в цьому не поступатимусь нашому капітанові, то збірна матиме двох півзахисників-«голмейстерів». Які можуть бути заперечення?
Та під час розбору чергової зустрічі тренер Качалін суворо звернувся до мене:
– Яке ви маєте право більшу частину гри проводити біля воріт суперника, хто дозволяв це робити? Скажіть, ви мали таку настанову?
Я в цій грі забив два м’ячі і вважав, що діяв в інтересах команди, тому слова тренера мене образили.
– Ви ж самі говорили, що на полі необхідна творчість. Ось я і робив, як радили. Що в цьому поганого?
– Чудово! Значить, ви творили. А Нетто, ваш партнер, знав, що ви підете на ворота? Ви попередили його про це?
– Ні, не попередив.
– А що він мав після цього робити?
– Контролювати центр.
– Але навіщо йому контролювати і вашу, зону? Як? Адже він не знає, що ви через мить залишите її? А якщо в момент вашого ривка саме в вашу зону увірветься противник? Що тоді, хто буде винний?
Мені це здалося просто смішним.
– Гавриле Дмитровичу, хто ж це увірветься? Ви ж самі бачите, що ми граємо набагато краще, ніж індійці.
– Можливо. А коли замість них на полі буде збірна Югославії або Англії, як ви гадаєте, зможе вона скористатись з вашої помилки?
– Зможе. Але тоді я не буду рватись уперед. -
– Де гарантія? Ви ж робите, що вам заманеться.
Я тільки знизав плечима.
– Здається, ви не можете мене обвинуватити в недисциплінованості. Якщо ви мені забороняєте це робити, то я не буду.
– Ви забуваєте, що для нас існують дві форми дисципліни – побутова й ігрова. Вони можуть і не узгоджуватись між собою. Заборонити можна лише те, що відомо. А я тепер не знаю, коли і чого чекати від вас.
Я почував роздратування. За що мене так лають, що я такого особливого зробив? І, вважаючи себе правим, я з надією обвів поглядом товаришів: мовляв, виручайте, хлопці. Я не сумнівався, що вони на моєму боці.
І тут трапилось уже зовсім несподіване. Яшин, Нетто, Симонян, Башашкін в один голос почали «добивати» мене. Вони говорили, Що я не мав права принципово змінювати план гри без домовленості з тренером і командою, що моя отака «самостійність» може завдати прикростей у відповідальних матчах, що мене варто добре провчити за цю суперечку з тренером і за порушення основи основ футбола – ігрової дисципліни, яка вимагає від усіх нас точного виконання наміченого плану гри.