ДОБА. СПОВІДЬ МОЛОДОГО «БАНДЕРІВЦЯ»
- Автор: Мухарський Антін
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-1515-36-8
- Жанр: Контркультура
Электронная книга - «ДОБА. СПОВІДЬ МОЛОДОГО «БАНДЕРІВЦЯ»». Краткое содержание книги:
Будь-які аналогії та порівняння героїв роману з реальними людьми є недоречними, бо майже всі персонажі, представлені й згадані в романі, є, скоріше, уособленням характерних рис того чи іншого людського психотипу та художньою вигадкою автора, аніж правдивим зображенням осіб, що перебували в стані фізичного буття в певний проміжок часу, описаний у романі.
Усі неполіткоректні вислови, ужиті у романі, є лише приватними та суб'єктивними думками тих чи інших персонажів і промовляються від їх імені.
Автор не несе жодної відповідальності й не приймає на свою адресу жодних звинувачень у розпалюванні міжнаціональної, расової чи міжконфесійної ворожнеч, жодних закидів щодо пропаганди фашизму, расизму, ксенофобії, гомофобії, свідченням чого є застереження на початку роману, яке ви зараз і читаєте.
Автор завбачливо попереджає, що читати цей твір не рекомендується людям із нестійкою психікою, схильним до психопатичних та параноїдальних станів, спричинених браком культури, толерантності, освіти та виховання, радикальним адептам людоненависницьких тоталітарних ідеологій, а також дітям до 18 років, вагітним жінкам та людям без почуття гумору.
Усім іншим бажаємо приємного читання!
— Ну, добре, — озивається моя Суть, — не прозвучало чіткої відповіді на питання: в чому твоє покликання?
— Ну, може і в акторстві… — знову знизую я плечима.
— Ні, ти просто зараз маєш мене послухати й спробувати зрозуміти одну дуже важливу річ. Від самого народження кожній людині дається сакральне знання про її призначення на цій землі. А вже потім це знання замулюється різним там вихованням, забобонами, соціальними штампами, суспільними кліше, інформаційним брудом, чи, як у твоєму випадку, нереалізованими амбіціями батьків. Але все то маячня, тому що відповідь на, здавалося б, сакральне питання «В чому сутність людського життя?» дуже проста: «Знайти своє земне призначення!». Озирнись навколо і побачиш тисячі, мільйони нещасних людей, що блукають землею, не знаючи, як дати собі раду. І тільки деінде вигулькне щасливе обличчя. А як до нього підійдеш і спитаєш: «А чого ти такий щасливий?», то він тобі і відкаже: «Бо я на своєму місці». Увесь цей безлад земний, увесь хаос, тільки через те, що люди переважно удають, ніби вони на своєму місті. Але «удавати» і «бути» — речі несумісні, як геній і злочинство. Тому-то й у світі так багато людей-«підробок». Бо він тобі в очі каже: «Я міністр». Та який же ж ти міністр, коли ти кравець звичайний чи агроном? Чи «Я президент!» Та який же ж ти президент, коли Бог тебе поставив до станка деталі вирізати, і робиш ти ті деталі краще за всіх у світі? Бо воно ж якось не теє… картоплю вирощувати чи на заводі працювати! От і пруться хто куди, множачи безлад, хаос і безвихідь. Бо воно ж, звичайно, важко, самого себе в собі відшукати, але ще важче змиритися з тим, що ти насправді не таке вже велике цабе, як сам собі здаєшся. Отож і сидять справжні пасіонарії на задвірках, а усіляка нагла наволоч на їхнє місце мітить. Тому і нема порядку на землі, нема гармонії. Так, що ти, друже мій, аби не множити сонми слуг диявольських, мусиш мені хоч-не-хоч відповісти на питання: Хто ти є? В чому твоя Суть і земне призначення? А я тобі в цьому допоможу. Давай підемо від початку… Питання поставлю в інший спосіб: якщо ти не певен у свої акторській вдачі, то ким би ти був, якби не був актором?
— Ну-у-у, раніше, я вже про це казав, в юності я хотів бути гідробіологом, але зараз я бачу, що то романтичні мрії. Нині ж з певною долею вірогідності можу сказати, що хотів би бути письменником…
— Ну, це вже близько до правди, — погоджується моя Суть, і мені трошки відлягає від серця.
— Так, майже весь вільний час щось пишу, занотовую, от вже дві одноактні п'єси маю, вірші там, задуми… — розвиваю я свій успіх у цьому напрямку.
— Ну, я це знаю, знаю… — озивається до мене Суть. — А навіщо ти хочеш стати письменником? Тільки чесно відповідай!
— Ну так теє… Щоб бути вільним і жити чесно!
— Не бреши!
— Щоб пізнати самого себе…
— Не бреши!
— Щоб… щоб… стати відомим, популярним, багатим і незалежним, — нарешті вихекую з себе остаточне признання і, ніби виправдовуючись, додаю: — Щоб жити, залишившись у пам'яті нащадків!
— От молодець! — нахвалює мене моя ж Суть. — Але ж, погодься, як важко навіть самому собі говорити правду! Це чи не найважча річ у світі — зізнаватися самому собі у своїх найглибинніших, найпотаємніших бажаннях, що керують твоїм життям. Проте не менш важливо робити з того усього висновки!
— Які висновки? — питаю з легким обуренням у голосі.
— Ну, якщо хочеш бути письменником, то і будь ним! — резюмує Суть. — Але якого дідька ти робиш у театрі?
— О! Я, до речі, сам замислювався вже неодноразово над цим питанням, — відказую я, ствердно хитаючи головою. — Але ж професію набуто, робота є, гроші якісь заробляю…
— Тисячі мільйонів разів людство чуло ці недолугі слова!!! — раптом патетично вигукує моя Суть і ніби починає когось мавпувати: — «Я йду не своїм шляхом, бо мене щось примусило!»; «Я не виконую своє земне призначення, бо якось так склалося!»; «Я не роблю те, до чого закликає мене Бог, бо обставини сильніші за нас!». Все це тупість і маячня! Все це порожні балачки й відговори слабких людей! — А ти ж не слабкий?
— Ні, я не слабкий!
— Ти ж не безхребетний?
— Ні, я не безхребетний!
— Ти ж могутній, величний і боєздатний!
— Так, я могутній, величний і боєздатний! — і я вже ледь не луплю себе кулаком у груди.
– І ти кидаєш театр! Тим більше той театр, у якому працюєш!
– І я кидаю театр, у якому працюю! — з пафосом погоджуюся із власною сутністю.
– І стаєш на свій справжній шлях! Шлях письменника й пасіонарія молодої нації!
— Письменника й пасіонарія молодої нації!
— Ну от, нарешті, ми й порозумілися! — видихає моя Суть. — Запам'ятай, ніякий ти не артист! Бо артист, то людина підневільна, залежна й продажна. Ти — митець! І маєш стати незалежним. Будь письменником, художником, співаком, але завжди роби те, що ллється з твого серця, а не те, до чого примушують тебе обставини. Якщо відчуваєш, що життя обплутує тебе, що обставини звужують твій життєвий простір і заважають вільно творити — рви все геть і тікай простовіч. А головне — не бійся. Бог все бачить і він тобі допоможе! — отак проказувала до мене моя Суть. — А тепер лишається єдине — покаятися в усіх гріхах і ступити на новий, призначений тільки тобі шлях…
– І це ще не все? — питаю я налякано, бо чесно гадав, що наша розмова добігає кінця.
— Звичайно, не все, — відповідає Суть, — без сповіді далі не можна. Треба всі гріхи залишити у минулому…
— Добре, — схиляю покірно голову під умовний омофор моєї власної Суті і на деякий час заклякаю у роздумах, з чого краще розпочати каяття.
Було у мене наразі одне дуже важливе питання, у якому я в першу чергу хотів покаятися, але вирішив його відкласти на потім і розпочав свою спокутну бесіду з різних дрібниць. Згадав власний гнів, брехню, поодинокі й нечисленні випадки мастурбації, лінощі, раптові приступи зневіри, словоблуддя, марнославства, пияцтва, побутової невідповідальності, але добратися до суті найважливішого питання мені так і не вистачало сил. Суть моя тим часом терпляче вичікувала і, коли я зробив розлогу паузу, нарешті промовила «Ну?». Зібравшись на силах, я нарешті вичавив з себе:
— Перестав довіряти попам…
— Що, що? — наче недочувши, перепитала Суть, хоча я певен, що зробила вона це навмисне, аби я трохи голосніше із рішучою твердістю в голосі повторив:
— Перестав довіряти попам!
Тут треба зазначити, що мої стосунки з релігією останнім часом складалися неоднозначно, і через це я мав певний душевний неспокій та емоційну розхристаність. Однак коротенько й по порядку…
Охрестився я самостійно тоді ж, як повернувся з армії, і зробив це абсолютно свідомо, бо саме в армії мав необмежений доступ до сучасної періодичної літератури (паралельно зі співами в хорі, нарядами та читанням радянських патріотичних віршів зі сцени, я ще служив поштарем), а в списку видань, до яких я мав доступ, були не тільки популярні газети часів перебудови, але й майже усі товстелезні літературні журнали та альманахи, які я без втоми студіював перед тим як віддати передплатникам. Якщо зазирнути в мій армійський щоденник, то перелік творів сучасної і класичної літератури, яку я опанував за два роки, підбирається до сотні. Ну і який основний висновок зробив я, проковтнувши всю ту безліч думок, сюжетів та розв'язок? Правильно! Що БОГ Є!!! Хоча батьки мої були звичайні радянські побутові атеїсти й вірили скоріше у перемогу розвиненого соціалізму, ніж у Царствіє Небесне, проте бабуся (не татова мама, про яку йшлося на початку, а мамина мама), була людиною віруючою щиро і самовіддано. Коли я малою дитиною бував у неї в гостях і залишався ночувати, завжди проказувала на ніч якісь чудернацькі слова, які починалися з «Отче Наш…», а закінчувалися «В ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь». Навіть більше, ця бабуся відверто й неприховано ходила до церкви, і не тільки на Великдень, а майже щотижня, і це, не дивлячись на те, що уся сім'я над нею по-рідному, так без злоби, але іронізувала.