Поштамт
- Автор: Буковски Чарльз
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-303-6
- Переводчик: Ілля Юрійович Стронґовський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Поштамт». Краткое содержание книги:
«Поштамт», свій перший роман, він написав у п'ятдесят років. Витратив на це двадцять ночей, двадцять пінт віскі, тридцять п'ять шісток пива і вісімдесят сигар. «Поштамт» — не лише історія дванадцяти років марудної праці на чорній роботі, — це дотепний і сентиментальний гімн життю в усіх його проявах, без реверансів і цензури. Ця книга — перша ґрунтовна публікація Чарльза Буковскі в українському перекладі.
Усе це я зазначив, доки вона до мене квапилася. Я саме клав рекомендований лист до лантуха.
— Дайте мені мого листа! — заверещала вона.
— Шановна, — кажу, — вам слід…
Вона видерла листа, побігла до дверей, відкрила їх і вбігла до будинку.
От дідько! Без рекомендованого листа чи підписаної квитанції можна й не повертатися! Там треба за все розписуватися.
— ГЕЙ!
Я пішов за нею й саме вчасно втулив ногу в двері.
— ГЕЙ, ЩОБ ТЕБЕ МУХА ВБРИКНУЛА!
— Ідіть геть! Ідіть геть! Ви зла людина!
— Шановна, послухайте! Спробуйте зрозуміти! Щоб отримати цього листа, вам треба розписатися! Так я вам його не можу віддати! Ви грабуєте пошту Сполучених Штатів!
— Ідіть геть, зла людино!
Я щосили навалився на двері й продерся всередину. Там було темно. Гардини опущено. Усі гардини в будинку було опущено.
— ТИ НЕ МАЄШ ПРАВА ВДИРАТИСЯ В МІЙ ДІМ! ВАЛИ ГЕТЬ!
— А ви не маєте права грабувати пошту! Віддайте мені листа чи розпишіться за нього. Тоді я піду.
— Гаразд, гаразд, я підпишу.
Я показав їй, де розписатися, і дав ручку. Дивився на її груди, на неї всю і думав: як прикро, що вона божевільна, як прикро, як прикро.
Вона повернула ручку і щось накалякане на місці підпису. Відкрила листа і, щойно я обернувся йти, взялася його читати.
Раптом вона виникла в дверях із розставленими руками. Лист був на підлозі.
— Зла, зла, зла, зла людино! Ти прийшов, щоби зґвалтувати мене!
— Послухайте, шановна, дайте дорогу.
— У ТЕБЕ ЗЛО НА ОБЛИЧЧІ НАПИСАНО!
— Наче я того не знав. А тепер дайте мені пройти!
Я спробував відштовхнути її вбік рукою. Вона ж подряпала мені нігтями обличчя.
Я впустив сумку, кептар злетів, а коли я витирав кров хустинкою, вона підвелася і загребла мені по другій щоці.
— АХ ТИ Ж ЛЬОТРА! ЩО ТИ В БІСА КОЇШ?
— Ось бачиш? Бачиш? Ти злий!
Вона стояла зовсім поруч. Я схопив її за дупу та впився губами їй у рота. Ці груди притискалися до мене, вона вся до мене припала. Відкинула голову назад, подалі від мене:
— Ґвалтівник! Ґвалтівник! Злий ґвалтівник!
Я схилив голову, дістався однієї цицьки, потім переключився на другу.
— Ґвалт! Ґвалт! Мене ґвалтують!
Вона мала рацію. Я стягнув з неї трусики, розстібнув свою блискавку, засадив свого, довів її так до кушетки. На неї ми і впали.
Вона задерла ноги.
— ҐВАЛТ! — репетувала.
Я її кінчив, застібнув блискавку, підібрав лантух із листами й вийшов, лишивши її тихо витріщатися на стелю…
З обідом я й так не встигав, проте не вклався і в розклад.
— Ти спізнився на п'ятнадцять хвилин, — сказав Камінчик.
Я промовчав.
Тоді вій глянув на мене:
— Господи всемогутній, що з твоїм обличчям? — спитав він.
— А з твоїм що? — спитав я.
— Т-тобто?
— Забий.
Знову був бодун, знову начарувалася спека — тиждень стоградусних днів. Пиятики тривали щоночі, а зрання та впродовж дня був Камінчик і неможливість усього.
Дехто з хлопців носив африканські шоломи від сонця і сонячні окуляри, а я — у мене нічого не змінилося, чи то дощ, чи сонце — той само подертий одяг і взуття, настільки старе, що цвяшки постійно впивалися мені в ноги. Я підкладав гуди шматки картону, але допомагало ненадовго — за якийсь час цвяшки знову вгризалися в п’яти.
З мене стікало віскі й пиво, фонтанувало з пахв, а я все перся з вантажем на спині, мов із хрестом, витягаючи журнали, доставляючи тисячі листів, похитуючись, наче розіп’ятий на тому сонці.
Якась жінка вискнула мені вслід:
— ЛИСТОНОШЕ! ПОШТАРЮ! ЦЕ НЕ НАМ!
Я обернувся. Вона була в кварталі позаду, вниз пагорбом, а я вже не вкладався в розклад.
— Послухайте, шановна, покладіть на свою скриньку! Ми завтра заберемо!
Вона мигтіла цією хрінню в небі.
— Шановна!
— ІДІТЬ ЗАБЕРІТЬ ЦЕ! ЙОГО ПРИЗНАЧЕНО НЕ НАМ!
О Господи.
Я скинув лантух. Зняв кептар і жбурнув у траву. Він викотився на дорогу. Лишив його там і почалапав до жінки. Півкварталу.
Спустився і висмикнув цю гидоту з її руки, розвернувся й пішов. То була реклама! Лист четвертого класу. Щось штибу розпродажу одягу за півціни.
Я підібрав кептар із вулиці і надягнув. Закинув лантух на лівий бік і пішов. Сто градусів.
Проходив повз один будинок, з якого вибігла жінка.
— Листоноше! Листоноше! Хіба у вас немає для мене листа?
— Шановна, якщо я не поклав жодного до вашої скриньки — значить, пошти для вас немає.