Поштамт

Виглядало, мов смажене курча. Маю на увазі, перед приготуванням. Саме так.

Я взяв слоїк, заніс його до клозету і прикрив драною сорочкою. Пішов до ванної і проблювався. Закінчив і роздивився свою пику в люстрі. По всьому обличчі росло коротке чорне волосся. Раптом я був змушений сісти й посрати. Вийшло добре й спритно.

Подзвонили в двері. Я закінчив витирати дупу, вліз у якийсь старий одяг і пішов відчиняти.

— Привіт.

Там стояли молодий білявий хлоп із довгим волоссям, що звисало навколо обличчя, і чорна дівчина, яка всміхалася, наче навіжена.

— Генку?

— Аха. А ви хто, чолов’яги?

— Вона жінка. Ти нас не пам’ятаєш? Вечірка. Ми приносили квітку.

— О, бліна, заходьте.

Квітку вони справді приносили, якась червоно-помаранчева хрінь на зеленому стеблі. У цьому було набагато більше сенсу, ніж у багато чому іншому, якщо не зважати на те, що квітку було вбито. Я знайшов мису, поклав її туди, приніс пляшку вина і поставив на столик.

— А її пам’ятаєш? — спитало маля. — Ти казав, що хочеш її виграти.

Вона розсміялася.

— Дуже приємно, але не зараз.

— Чінаскі, як ти житимеш без поштамту?

— Не знаю. Може, я тебе виграю. Чи ти виграєш мене. Дідько, не знаю я.

— Ти можеш спати в нас на підлозі, коли схочеш.

— А можна мені дивитися, як ви шпокаєтеся?

— Звісно.

Ми випили. Я забув їхні імена. Показав їм серце. Попрохав їх забрати це страхіття з собою. Не наважувався викинути сам — раптом студенту-медику воно ще знадобиться на іспит, чи треба буде здати його до бібліотеки, чи ще що.