Via Combusta, або Випалений шлях

Антоніна нас відпустила, і ми швидко змішалися з сірою масою дітлахів, таким чином позбувшись її невсипущого ока. Шуля навіть повеселішав.

— Вроді ще не вмираємо, — підморгнув він мені, коли біля роздавального столу нам наклали в тарілки рисової каші з м’ясом.

Ми з ним узяли ще по салату та компоту. Сіли за столик, де були вільні місця.

Там, окрім нас, сиділо ще четверо. Двоє непримітних хлопців збоку, а навпроти мене, поряд із Шулею — худий чорнявий хлоп із довгим, як у чаплі, носом, і вертлява дівчина з двома білявими кісками та великими передніми зубами (миша мишею). Дівчина одразу ж зацікавлено прошмигнула сірими оченятами по наших обличчях. Це була слушна нагода «розвідати» ситуацію.

— Слухай, — нахилився я до Миші,— скажи, що тут у вас таке? Де ми опинилася?

— Ви новенькі? — посміхнулася вона, і від цього стала ще більш схожою на мишу.

— Угу, — кивнув я.

— Вам пощастило… — почала улесливо Миша і, придивившись до моєї нашивки, витріщилася на неї, здивовано округливши очі.— Це що в тебе? Сто тридцять?

— Сто тридцять, — байдуже кивнув я.

Очі у Миші стали ще кругліші:

— Ого! Я такого ще не бачила, здається, такий показник тільки у верхо… — затараторила вона у захваті — і тут довгоносик, якого я подумки охрестив Чаплею, штовхнув її під лікоть. Миша замовкла і тільки закліпала очиськами.

— Що — ого? — я поставив руку з виделкою на стіл і подивився їй просто в очі, бо мене їхні «ого!» вже порядком дістали. — Ти мені поясниш, що тут відбувається?

Миша тільки-но розтулила рот, проте Чапля знову штовхнув її, і вона швидко опустила погляд до тарілки та заходилася їсти.

— Як правило, ні в кого з нас і до ста недотягує,— з повагою протягнув і один з «непримітних». Чапля на це презирливо зиркнув на нього. Я обвів поглядом їхні нашивки. І справді, у «непримітних» друга цифра номеру була шістдесят п’ять та сімдесят, у Миші — дев’яносто п’ять і тільки у Чаплі — сто.

— Що це взагалі означає? Що недотягує?

Як же ж вони мені набридли зі своїми ребусами…

— Ну, мáна. Сила така, — знову звела очі Миша.

— Це що, як у комп’ютерній грі? — з інтересом запитав Шуля.

— Ги… — синхронно оскалилися «непримітні».

— А життів додаткових вам тут не дають? — продовжуючи тему, докинув я і презирливо всміхнувся.

— Як воно насправді зветься, ми не знаємо, але мана — цілком адекватне слово… — зробила розумне лице Миша і підібгала губи.

— Яке, яке слово? — перепитав Шуля.

— Адекватне, відповідне, значить, — скривилася вона на Шулю, як на малу дитину. — Тут міряють потенційну енергію, здібності. Можна сказати — здатність до магії… Вам дуже пощастило, що ви сюди потрапили. Тут вас навчать, що з цими здібностями робити.

Авжеж, пощастило… Все життя про це мріяв. Щоб мене завезли до чорта на роги і щось міряли та тицяли в пальці.