Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
— Спасибі, не треба, — ліниво відповів Титанік Мислі (чи вже «магістра»?). — Ми поспішаємо.
— Хольосьо, хольосьо… — затараторив китаєць і, кланяючись, зник.
За хвилину він з’явився з пакунком у руках, злодійкувато озирнувся, начепив привітну посмішку і простягнув пакунок. Бос розгорнув його і видобув паспорти. Чудні паспорти, неукраїнські. Титанік Мислі уважно передивився фотографії та печатки, задоволено посміхнувся і простягнув китайцеві пачку доларів. Де він ті гроші бере?
Потім ми ще їхали десь понад годину, але на цій дорозі було значно менше машин. І що далі ми від’їжджали від «Рынка», то менше їх було, та й ті, поодинокі, здебільше рухалися нам назустріч. Потім дорога зробилася зовсім безлюдною. Навкруги темніли поля. Між двома озерцями, що поросли очеретом, знову замаячив опущений шлагбаум. На цей раз контрольно-пропускного пункту зі знаком «STOP». Машина зупинилася. За деякий час я втямив, що це кордон. На тому боці були надписи латиницею. Я прочитав — Mol-do-va. Молдавія?
До нас ліниво підійшов огрядний дядечко в формі. Титанік Мислі оскалився до нього, показуючи паспорти. Той по-чудному швидко запитав:
— Наркотикизброяє?
Неначе хтось йому признається… Та між тим у нас, мабуть, нічого підозрілого не було, хоча він світлом ліхтаря понишпорив машиною і недовірливо глипнув на мене з Шулею. У мені зародилася надія… Може, він нас затримає? Та дарма, бо Титанік Мислі сунув погранцю якогось папірця під ніс, той задоволено мугикнув і сказав:
— Проїжджайте!
Молдавські прикордонники теж ні до чого не присікувалися, і ми легко проїхали й там.
Куди ж цей падлюка нас везе?
Дорога була такою ж пустельною, як і раніше. Нескінченний темний степ розкинувся обабіч, білів лише шматок дороги попереду, у світлі фар. Машин уже не було ні попутних, ні зустрічних, Шуля заснув, і мене теж потроху почало заколисувати. Я прихилився до теплого плеча друга і заплющив очі.
…Місцина була мені знайомою, майже рідною. Здається, я багато разів бачив ці камінці. Вони, вже зарослі травою та подекуди розколені, були викладені колом. Половина кола заходила і занурювалась у темну воду. Я сидів у центрі на березі. Була ніч. З темного неба світили яскраві великі зорі. Мені здавалося, що я сиджу тут дуже давно, майже цілу вічність. Я чекав. І дивився, мов зачарований, у морську далечину. Ось нарешті між небом і водою з’явилося ледь помітне срібне сяйво. Воно ставало дедалі яскравішим і золотистішим, а небо навкруги набувало чарівного бузкового відтінку. І там я побачив… На золотому човні до мене пливла жінка. Вона стояла, а серп човника безшумно ковзав водою. Її білі одежі тріпотіли од вітру. В неї було довге русяве волосся, яке теж маяло і блищало як золото. Жінка була ще далеко, та я бачив, як вона простягає до мене руки, немов беззвучно кличе мене. Я хотів підвестися їй на зустріч. Та раптом здійнялися хвилі. Мене трусонуло…
Я прокинувся від того, що машина загальмувала і зупинилася. Я знову заплющив повіки, щоб повернути сон. Перед очима ще мерехтіли зорі, та сон уже пішов від мене. Довелося повертатися у непривітну голу реальність. Вже розвиднилося, та було незрозуміло, котра година: небо затуляли хмари і накрапав дрібний дощик. Попереду сіріла будівля перепускного пункту. Здається, знову кордон. Усі написи були по-ненашому, і не по-англійському, хоча англійські букви я впізнавав. Це була якась Romania, над одній із «а» стояв якийсь чудний значок. Шуля теж розплющив повіки й очманілим зі сну поглядом витріщився на мене. Певно, не розумів, як він тут опинився. Волосся в нього було розкуйовджене, а над верхньою губою красувався припухлий синець. Ми подивилися один на одного і синхронно пригладили волосся руками. З переднього сидіння обернувся бос, кинув нам упаковку вологих серветок.
— Вмийтеся, — презирливо наказав, — і руки витріть — скоро снідатимемо.
Серветки смерділи дівчачими парфумами, та робити нічого, ми з Шулею почали протирати руки й обличчя.
Romania нас пропустила через кордон без проблем. За деякий час ми під’їхали до заправки. Просто до неї притулилося якесь смердюче кафе швидкого обслуговування по типу МакДональдса. Там бос, не виходячи з машини, купив нам по гамбургеру. Потім, дочекавшись, коли ми запхнемося їжею, вивів по черзі в туалет, щоразу завбачливо замикаючи одного з нас у машині.
Втекти від нього було нереально. В його присутності на нас із Шулею нападало заціпеніння, ми навіть розмовляти не наважувалися.