Дівчинка на кулі

— Так, — легковажно понадіялася на краще цьоця Ківі.

— Тоді… тоді… ти будеш цьоця Зебра! У тебе ж — чорно-білий костюм у смужечку, як і в цієї конячки!

Але й Зеброю моя вихователька зватися не побажала.

— Чому ти весь час тільки прозиваєшся? — зобиджено спитала вона. — Тобі було би приємно, якби я називала тебе не на ім’я, а, наприклад, Хунвенбінкою?

— А що це таке? — округлилися в мене очі.

— Це китайська партизанка! Така дівчинка, від якої можна чекати чого завгодно — як і від тебе, до речі.

— Ху…венбінка, — задумливо повторила я, невпопад вставляючи у незнайоме слово звук «й» замість «н».

Хіба ж могла я знати, що саме так воно й звучить китайською — а в слов’янських мовах його вже змінили зумисне, щоб уникнути драстичності![21]

— Що ти таке говориш?! Хто тобі таке сказав?! — обурилася пані Вчителька.

— Ти, — сумирно призналася я.

От нетямуща тітка: вже й не пам’ятає, що то саме вона щойно навчила мене цього дивного слова!

— Enfant terrible! Enfant terrible! — заламала руки Маргарита Григорівна. — Як же тебе навчити французької мови, як у твоїй голові — лише всілякі дурниці?! Ти нечема! Ось як дам по дупі!.. — і вона замахнулася на мене своєю зморшкуватою рукою із довгими наманікюреними нігтями.

Це вже було занадто! Якась чужа тітка має мене бити, та ще й у нашій квартирі?!

— Спробуй тільки! Ти — цьоця Ківі, цьоця Зебра, цьоця Хендехох, а ще — цьоця Ху…венбінка!

— Я зателефоную твоєму дядькові! — вхопилася за телефон гостя.

— Телефонуй, телефонуй, а я все одно тебе не люблю, гратися з тобою не хочу і вчитися французької мови не буду!

— Що ти розумієш у французькій мові?! Французька мова — це…

— Кака-бека! — завершила я замість неї недокінчену пафосну фразу, показавши пані Вчительці язика. — Йди собі додому, тьотю Ківі-Хендехох! Мені з тобою нудно.

Ображена Маргарита Григорівна таки подзвонила дядькові. Переговоривши з ним на підвищених тонах, тицьнула телефонну трубку мені в руку й, навіть не попрощавшись, луснула дверима. Дядько дуже просив мене нічого не витворяти, поки він не приїде, а краще взяти альбом і кольорові олівці й намалювати, скажімо, зоопарк, у який ми в неділю ходили.

Усе! Я вдома сама! Можна робити, що заманеться! А що мені заманеться? Дядько радив малювати звіринець… Але чому олівцями, якщо цьоця Дозя завжди малює на полотні фарбами із блискучих тюбиків? У неї тих фарб — ціла здоровенна бляшана коробка! Правда, чистого полотна на підрамнику зараз нема — усі полотна вона вже зіпсувала й повикидала. Художниця!..

А клітки ж у зоопарку — величезні! Звірі теж не маленькі, в альбомі точно не помістяться… Зате є білі-білесенькі стіни у вітальні! Такі ж великі, як і клітки у звіринці, й такі ж чисті, як аркуші в новенькому альбомі. Досить лише намалювати на них прямі лінії — й міцне пруття для кліток готове! Я навіть пензлика не брала: витискала олійну фарбу з тюбиків і пальчиками її розтягала вгору і вниз, управо і вліво. Коли дядько повернувся з роботи, на всіх стінах у вітальні красувалися чудові різнокольорові клітки — звірі були би щасливі поселитися в таких! Щоправда, самих звірів я намалювати вже не змогла — фарби закінчились. Побачивши мої мальовидла, не скупий на вишукані фрази адвокат утратив дар мови. Цьоця Дозя, навпаки, вивергла із себе таку потужну повінь слів, на яку здатен хіба що водоспад у Яремчі, — але все одно з моєї голівоньки не впало ані волосиночки! Подружжя тільки дійшло спільної думки, що лишати мене саму в квартирі — ще небезпечніше, аніж брати із собою.