Дівчинка на кулі
- Автор: Слоньовська Ольга
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-4231-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дівчинка на кулі». Краткое содержание книги:
Працював у цьоциній родині лише дядько Данило. Він був відомим у Львові адвокатом, добре заробляв, щоліта з жінкою їздив як не в Сочі чи у Ялту, то на берег Балтійського моря. Напередодні мого переїзду до Львова цьоця виробила собі довідку, що хворіє на ревматизм, — і цей папірчик давав їй можливість узагалі не працювати, хоч раніше Теодозію Тадеївну звинувачували в якомусь незрозумілому для мене «тунеядстві» й вимагали негайно влаштуватися на роботу, бо можуть ще й судити показовим судом і приневолити її відробляти якусь «примусівку». З дядька ж Данила щомісяця стягали гроші за «бездітність», що мене дуже дивувало: адже в їхній сім’ї вже була я!
Дуже швидко моя шафа аж тріщала від одягу. Найбільше мені подобалися сукеночки з китайського шовку, яких накупили добрий десяток. Ще мої родичі придбали для мене чимало різних спідничок, штанців, светриків, шапочок, курточок і плащиків, навіть чудову цигейкову шубку з муфточкою і такою ж шапочкою — але ця вдяганка виявилася ще дуже завеликою, аби її носити навіть наступної зими. Купили, бо гарна річ була надто спокуслива, щоби цьоця її не взяла про запас. Та найбільше в мене було трусиків: різних кольорів, різного крою, з мереживом, вставками з гіпюру, з бантиками — ціла шухляда! Тітка постійно наголошувала, що в такої маленької дівчинки трусики обов’язково мають виднітися з-під спіднички — бо це дуже мило, тому їх треба мати багато й різних. Коли ж через місяць чи два ми утрьох з’явилися в нашому Селі — мене мама рідна не впізнала. Спочатку мої «панські убйори» в неї викликали справжній шок, мама надулася й із цьоцею навіть розмовляти не хотіла. А потім я почула, як біля криниці тато сказав мамі:
— Треба забирати дитину назад! Вона за нами вже не сумує, відвикла, скоро взагалі буде мати за чужих!
— Нехай сидить у Львові! — відрізала мама. — Я з Андрійком і Лілею ледве ради даю, а з нею взагалі настане пропаща година! Най ще трохи багачі потратяться! Та й куди той одяг Дозя подіне, як дитина з нього виросте? А так і Лільці щось перепаде, а щось буде й Ольдзя доношувати, як заберемо назад у Село.
У мене вже була маленька сестричка. Ім’я їй дала акушерка, що приймала в мами пологи, і тепер наша Ліля — перша Ліля в Селі, чим мама неабияк гордиться. Сестричка товста, аж кругла, — як колобок; та й Андрійко — нівроку «набитий» хлопчик. Обоє мають відмінний апетит, обоє на диво спокійні, повільні й забарні, в усьому слухаються мами, а на мене дивляться з-під густих насуплених бровенят.
— Забирати треба Ольдзю якнайшвидше, бо потім буде плачів на цілий тиждень, а то й на місяць! — наполягає тато.
— Рано ще! Най ще наші львівські пани трохи потішаться, — стоїть на своєму мама.
— Таж скільки грошей на неї тратять!
— На бідних тото щастя не впало! Але ти подивися лишень, як її Дозя одягає! — чомусь не подобається моє вбрання мамі.
— Гарно одягає, Ядвізю, дуже гарно! Як панську дитину, — не погоджується тато.
— Скажи своїй Дозі, най купує дитині довші спідниці й сукенки, а то мала виросте такою ж к…рвою, як і твоя двоюрідна сестричка! — уже не на жарт сердиться мама.
Я виткнула голову із-за стодоли — й батьки відразу змовкли. Розпитувати їх про щось марно. Ясно одне: мене таки заберуть зі Львова! А я не хочу! Треба слухатися цьоцю Дозю й дядька Данила. Тоді, може, не віддадуть… А може, називати їх татуськом і мамцею, як мені вже не раз було пропоновано? Та ні, соромно якось!.. Та й що мій тато на це скаже? А мама?..
Цьоця Дозя помічає, що я із Села повертаюся дуже сумна.
— Бануєш за своїми? — співчутливо запитує.
Я горнуся до неї:
— Не віддавайте мене в Село!
Тітка промовисто глипає на дядька Данила, той усерозуміюче посміхається.